Розділ 17

Розбудив мене зранку душ з холодної води, це Барок не полінувався взяти відро, спуститись до річки, набрати в нього оживляючої водички і ходити поливати безсвідомі тіла, приводячи їх до тями. Виявилося, що розмістився я біля столу на травичці. Ясна річ, що соломи під мене підстелити ніхто не здогадався, тому було трохи твердо і поболювала спина, але, правду кажучи, я був не один в такому становищі. Тут, біля схрону орка, були всі в рівних умовах і, як не дивно, ніхто нікуди не пропав, навіть дракон не повернувся на хутір, хоч і обіцяв усіх нас дотарабанити до подвір’я. Коли ми всі поступово прийшли до тями після вчорашнього чудового полювання, одноголосно прийняли рішення продовжити водяні процедури, але тільки після однієї маленької чарки самогону, щоб розігнати якось кров по тілу.

– Ну що, Муня, розказуй, чим там вчора все закінчилось, – спитав я після прийнятої дози. – Ти ж в нас один все пам’ятаєш. І чому це ми ще тут, а не на хуторі, як ти обіцяв вчора?

– А з якого місця? – поцікавився дракон.

– Давай з того, як кабана принесли, – запропонував я.

– Та особливо й нема про що розповідати, – розпочав Муня. – Сіли й випили, потім повторили, після третьої наші ряди почали рідіти. Спочатку вирубались Фін з Греном, після п’ятої скосило тебе з Учем. Довше тримались тролі, їх винесло десь після сьомої, а ми ще якийсь час сиділи з Бароком, навіть думали вас нести на хутір, але потім і орк не витримав та заснув. Я ж тоді поміркував: а нафіга воно мені те все треба, ви й тут добре спите, а мені мордуватись і напружуватись, тому я вирішив просто охороняти ваш сон, ну, а потім, певно, й сам заснув.

– Може, то й на краще, – погодився Уч. – Але що ми жінкам скажемо?

– Та так і скажемо, що полювали всю ніч, – запропонував орк, – тим більше, що без трофею ми не прийдемо.

На тому й погодились. Спустилися з кручі, роздягнулись і полізли в річку остаточно зганяти з себе дурман похмілля, а Муня залишився на березі слідкувати за нами, щоб ми часом не втопилися з будуна. Через пів години водяних процедур похмілля як рукою зняло і ми зі спокійною душею рушили на хутір, не забувши при цьому захопити тушу кабана.

Але даремно ми так хвилювалися, ніхто нас не зустрічав зі скалкою чи пательнею в руці. Як на те пішло, то нас взагалі ніхто не зустрічав. Все було тихо й мирно, просто всі ще спали, мабуть, в них також гулянка затягнулась. Тому ми, не підіймаючи зайвого галасу, тихенько пройшли у двір і примостилися, кому де було зручніше, чекаючи на пробудження жінок. Чекати довго не довелося, бо за годину часу всі вже були на ногах. Провівши нараду, було прийнято рішення збиратись в дорогу, доки знову не сіли за стіл, бо дні минали, а в Грена все менше часу залишалося до повернення в замок. Ще за годину були зібрані дві чималих розмірів сумки з провізією, які зголосились нести тролі, тому все було готово для подорожі. Чуттєво попрощавшись з Бароком і його сім’єю, наша немала когорта вирушила в гості до Довгобородого.

Сонце вже стояло високо в небі, але спеки не було, тому подорож під листяним склепінням видавалась суцільною насолодою. Ми не спішили, бо до сутінок все одно не встигнемо до дідугана, тому йшли розміреним кроком, насолоджуючись кожною миттю спокою і краси, що нам дарувало життя. Заблукати ми також не боялися, бо Брук із Друком знали ці ліси, як свої п’ять, а може й не п’ять пальців, якщо чесно, я й не звернув уваги, скільки в тролів пальців і чи їх взагалі однакова кількість на руках та ногах. Щоб веселіше і цікавіше минав наш шлях, тролі казали нам, які тварини водяться в цьому лісі, а Грен розповідав про них, що вичитав в різноманітних книгах про цей світ.

Виявляється, в цьому світі тварини не дуже відрізнялися від наших, тут також існували вовки, кабани, яких дуже полюбляв наш Муня, олені і ще багато нам знайомих тварин, але все ж попадалися й дивакуваті, на кшталт крокозяба чи гвинтожоба, але найбільше нас зацікавив верхосруль. То такий западлист в тваринному світі, що нагадує зайця з дуже довгими вухами, які йому допомагають висіти і лазити по деревах. А звідтіля він дуже полюбляє шукати свою жертву на землі і прицільно випорожнятися своїми дуже смердючими кульками на голови подорожніх. Після цієї розповіді ми почали частіше зиркати вгору і шукати ту падлюку, бо всім було цікаво її побачити і нікому не хотілось бути нею обтрасканим. Але, певно, та тваринка дуже рідкісна, бо скільки часу ми вже подорожуємо цими лісами, а ще ні разу вона не траплялась нам на шляху, але завжди може бути перший раз, тому варто бути насторожі.

– Як ви гадаєте, ким насправді є Довгобородий? – якось несподівано спитала Дана.

– Ну, в книзі написано, що волхв, але може бути й друїдом чи магом, – поквапився пояснити Грен.

– А не може він часом бути духом? – сказав Фін.

– Ну, судячи з того, що він існує безліч років, можна і таке припустити, – погодився Грен.

– Я щось духів не дуже люблю і якщо чесно, то трохи їх побоююсь, – зізнався лицар.

– Він не дух, – заспокоїв Фіна Брук.

– А хто? – всі раптом зупинилися і подивилися на тролів, чекаючи відкриття.

– Хранитель знань, – просто відповів Друк.

– Ага, відразу все стало зрозуміло, – саркастично відізвався Уч.

– Хранитель знань – це жива істота, – Друк вирішив таки пояснити нам, недолугим, докладніше, а не двома словами, як зазвичай. – Як розповідали нам ще наші предки, він є мудрецем, що дав обітницю зберігати знання вічно і тому став безсмертним до тих пір, поки не знайде собі наступника, щоб передати йому цю справу.