Розділ 14

Спробуйте вгадати, від чого ми пробудилися цього разу? Не повірите, але ми знову забули зачинити вікно на ніч. Ясна річ, всі замерзли, але вилазити з-під ковдри ніхто знову не збирався. Врятував нас тільки стукіт у двері.

– Заходьте, – великодушно дозволила Катя.

Двері відчинилися і на порозі з’явився Грен з тим самим рюкзаком на плечах, який він збирав учора, та тростиною з набалдашником у вигляді розкритої книги в правій руці.

– Я готовий, можемо вирушати, – бадьоро повідомив він нам. – А чого ви досі в ліжках і чому у вас тут так зимно?

– То ми так загартовуємось, – пояснив Уч. – Але ти міг би закрити вікно, а то ми щось не розрахували температурний режим?

– Десь я таке читав, що загартовування – то дуже корисна справа, але ніколи не міг собі навіть уявити, що те треба робити в такому холоді і під ковдрою, вік живи – вік учись! – з цими словами вчений підійшов до вікна і зачинив його. – Ви вирішили, якою дорогою ми підемо? Бо якщо чесно, я не дуже люблю темні печери, в мене, певно, клаустрофобія, яка ще тільки в легкій формі розвинулася.

– Через печеру ми вже ходили, тому можемо піти й іншим шляхом, тим більше, що ми ніби нікуди зараз не поспішаємо, – запропонував я. Знову ніхто заперечувати не став, на тому й погодились.

В кімнаті потеплішало. Ми скоренько зібрались і вийшли у двір. Проводжати нас ніхто не збирався, тільки біля воріт охорона передала сумку з невеликим запасом їжі, за що ми були вдячні, бо про сніданок якось забули. Лист до Барока від Феліції вже був у Грена, тому нас нічого не затримувало в замку. Перед нами відчинилися ворота, і ми рушили в дорогу в зворотному напрямку. Цей шлях мав бути довшим, але й простішим.

– Як чудово відчувати себе вільним, – повідомив нам вчений, вдихаючи на повні груди свіже повітря волі. – Давненько я вже такого не відчував.

– В нас завжди є вибір: бути вільним і голодним, чи ситим, але з обмеженою свободою, і це називається – робота! – філософськи заявив Уч.

– Ти б краще промовчав, – зауважив я. – Ти он жив у мене, не працював, але голодним точно не був, і нічого тобі ніби не бракувало.

– Ну так то я, – гордовито погодився він. – Я унікум, але насправді я не був зовсім вільним, бо був прив’язаний до житла і мав слідкувати там за порядком, а то також свого роду робота!

Блін, а він же в чомусь правий. Я якось з такого ракурсу на це ніколи не дивився. Чим далі пізнаю свого домовитого панка, тим більше переконуюсь, що він зовсім не дурень, хоч і не закінчував середні школи та вищі університети. Якщо так філософськи поміркувати, то виходить, що будь-яка робота, навіть якщо вона найулюбленіша, все одно обмежує тебе в свободі, бо ти змушений докладати якихось зусиль і витрачати на неї свій час.

Дорога справді видалась набагато легшою, вона вела стежкою і переважно вниз, можна навіть сказати, що ми вийшли на денну прогулянку в гарну погоду. Пригоди також вирішили нам дати спокій на деякий час, тому ми просто йшли, насолоджуючись гарними краєвидами і товариством один одного.

– Грен, а звідки ти такий взявся? – вирішила поцікавитись Дана у вченого, чи то від допитливості, чи то просто щоб веселіше було йти. Але гадаю, послухати його розповідь було всім цікаво, не так часто подорожуєш із вченою мавпою.

– В якому сенсі? – не зовсім зрозумів той.

– В прямому. Я скільки тут живу, багато чого і кого побачила, але от таких, як ти, зустрічаю вперше. Ти належиш до цього світу, чи все ж до іншого?

– Тепер зрозуміло, про що йде мова. Так, ти маєш рацію, я не звідси. Я зі світу мавп, де всім заправляють не люди чи інші створіння, а такі, як я, примати.

Круто, виходить, книга і фільми про планету мавп, що я читав та дивився у нашому світі, не є вигадками, як я міркував раніше, а насправді то реальність.

– Народився я в світі, де немає війн, вбивств і ненависті, там править мир, злагода і доброта, – тим часом продовжував свою розповідь Грен із сумом в голосі, згадуючи свій дім. – Там всі живуть в гармонії з природою. Ми не будуємо будинків і не живемо на деревах, як ви би могли собі помислити, бо живемо всередині них. Для цього нам спеціально довелося вивести і вирощувати спеціальний сорт таких дерев, що мають порожнини в стовбурах. Ми не будуємо доріг, замість них у нас навколо підвісні мости, за допомогою яких маємо змогу потрапити в будь-яке місце світу, не спустившись жодного разу на землю. Їжу ми також не вирощуємо, вона росте навколо в достатній кількості.

– А чим же ви тоді там всі займаєтесь, крім того, що вирощуєте дерева з житлом? – знову поцікавилась Дана.

– Переважно ми вивчаємо природу навколо нас, читаємо і пишемо книжки, поповнюючи бібліотеку знань для майбутніх поколінь.

– Класно, – мрійливо сказав Фін. – А в нас все навпаки, кругом війни, вбивства, ненависть та заздрість, кожен хоче захопити чужу власність, не зупиняючись ні перед чим. А наукою в нас займаються одиниці, і книжок дуже мало, бо на їх написання потрібен час. Для цього треба щось вивчити та дослідити, а потім ще й викласти це все на папері, а навіщо, якщо за цей час можна когось вбити і пограбувати?

Не хотів засмучувати Фіна ще більше, але, судячи зі всього, такі світи, як його і наш, – переважають, а от такі, як Грена, певно, одиниці, тому я просто промовчав.