Розділ 12

З самого ранку нас ніхто будити не збирався. Це зробив Муня, тільки коли сонце вже перебувало досить високо в небі, тому ми встигли добре виспатись і відпочити. Швидкий сніданок вже на нас чекав і багато часу не відібрав. У дворі лежало обіцяне спорядження, яке зголосився допомогти донести дракон. Барок усіх нас зібрав, ми рушили за ним і вже через хвилин двадцять стояли біля входу в непримітну печеру. Вхід поріс густими кущами, тому, хто про неї не знав заздалегідь, самотужки знайти печеру було б дуже важко.

– Беріть мотузку і почергово підперізуйтесь, – скомандував орк.

Ми слухняно витягнули її з сумки, яку поклав Муня біля нас, і почали невміло виконувати наказ. Барок поспостерігав за нашими маніпуляціями, похмикав і, не витримавши такого знущання, забрав у нас мотузку.

– Так, першим, я вважаю, має йти Фін, він буде прокладати дорогу, йому, мабуть, до цього не звикати, – орк на раз зав’язав міцно на поясі лицаря мотузку. – Далі піде Уч, буде допомагати лицарю, потім Дана з Катею, а замикати і прикривати спини буде Олег.

Він почергово повторив маніпуляцію з мотузкою, і тепер ми всі були міцно прив’язані ланцюжком один до одного. Барок подивився на діло своїх рук і виніс вирок:

– Добре, тепер можете йти!

– Щасти вам! – побажав нам на дорогу дракон. – І не забувайте, що я на вас тут чекаю, – явно з якимось смутком у голосі нагадав він.

– Дякуємо, друже! – відповів я. – Ми точно не забудемо, не переживай. Ти нам дуже допоміг, і ми будемо щасливі знову тебе бачити поряд.

З тими всіма клопотами і прощаннями ми ледь знову не забули про важливе.

– Муня, ти нічого не забув? – спитала Катя.

Дракон подивився на всі свої кінцівки, перевірив наявність хвоста, помацав голову.

– Та ні, ніби нічого, все на місці! – повідомив він нам.

– А віддати ти нам часом нічого не бажаєш?

І тільки зараз до нього доперло.

– Точно! – Муня поліз десь під своє крило і дістав звідти лист Сема, після чого передав його Каті, а та, не довго думаючи, сховала його в улюблену схованку більшості жінок, поближче до грудей.

Харчі з торбинкою взяв Уч, ми з Фіном розпалили і взяли в руки по смолоскипу, залишивши ліхтар в резерві, решту Катя розподілила між собою і Даною.

– Ну, з Богом! – сказав лицар і ми рушили в темне черево печери.

Пройшовши прохід, ми опинилися в першій великій галереї, в якій світло від смолоскипів не досягало дальнього її кутка і ледь освічувало стелю з химерними сталактитами, поміж яких виднілися сполохані та здивовані зграї кажанів. Вони точно не чекали такого нахабного втручання у своє розмірене життя непроханими візитерами, з чого випливало, що сюди дуже рідко хтось потрапляв, порушуючи їхній спокій. Ми мовчки просувалися в глибину галереї, зачаровано роздивляючись усе, до чого мало спроможність досягнути світло, і чим далі, тим голосніше розповсюджувались звуки від наших кроків, або нам це просто здавалося від загострення відчуттів. Потім галерея почала стрімко звужуватися, і вже по двоє пройти далі стало неможливим. За деякий час ми почули гуркіт водяного потоку і вийшли в другу галерею, меншу, посеред якої текла стрімка підземна річка. Як не дивно, через неї було прокладено маленький і вузенький старенький мостик, по якому ми дуже обережно й по черзі перейшли на інший бік. Далі, як і попереджав Барок, дорога почала пролягати вгору, тому місцями нам доводилося рачкувати, щоб не скотитися додолу. Добре виснажившись, ми нарешті викарабкалися на невеличкий виступ і там вирішили перепочити та перевести подих з десяток хвилин.

– Я просто в захваті і зачарований, – вирішив поділитися своїми враженнями Фін. – Мені ще ніколи не доводилось бувати в таких казкових місцях.

– Я також був би в цьому шаленому захваті, якби тут ще було передбачено ліфт або, вже на крайній випадок, хоч якийсь ескалатор, – не дуже поділяючи піднесеність лицаря, відповів Уч.

– А що це таке? – не зрозумів лицар.

– Ліфт – то така шафа, а ескалатор – то такі сходи, що підіймають людей нагору! – вирішив пояснити домовий.

– За допомогою коней? – уточнив лицар.

– Ні, на моторі.

– А що таке мотор? – не вгамовувався Фін.

– То ти краще в Олега спитай, він у нас спеціалізується на електриці, – перенаправив домовий Фіна до мене.

– А електрика – це що?

Тут вже я не знайшовся, як йому пояснити в двох словах те, що не можна побачити, але що можна добре відчути на собі, в чому я вже не один раз переконався. Тому вирішив на деякий час відмахнутись від запитань лицаря.

– Я тобі якось іншим разом постараюсь усе пояснити, а зараз треба вже підійматись і йти далі.

Ніхто не сперечався. Ми йшли, повзли, дерлися, а час ніби зупинився. Недарма кажуть спелеологи, що в темних печерах час тече якось по-своєму, і за ним важко вслідкувати, він може раптово прискорюватися, але частіше – вповільнюватися або взагалі застигати на місці. Тому ми, вже не дуже орієнтуючись, скільки нам залишилось дороги, вирішили зробити привал на обід. Якраз на шляху нам трапилась величезна печера, посеред якої утворилось невеличке озеро з прозорою, як скло, водою. Підійшовши ближче, ми побачили в ньому рибу без очей, що повільно плавала по його поверхні. Такого ми точно не очікували. Те, що риба сліпа, було зрозуміло, навіщо їй зір в такій вічній темряві, але чим вона тут харчується – залишалось загадкою, бо голодною вона зовсім не виглядала і була чималих розмірів. Ловити її ми не наважились, тим більше, дегустувати, тому залишили в спокої, розташувавшись поодаль. Вона тут живе споконвіку, тут її дім, а ми тут хто? Непрохані чужинці. Яке ми маємо взагалі право порушувати гармонію цього дивовижного світу?! Це нам ще раз нагадало, що ми зараз чужинці не тільки в цьому внутрішньому печерному світі, але й у великому зовнішньому, доки не знайдемо дорогу до свого дому.