Розділ 10

Дивно, коли я розплющив очі, то сонце вже стояло високо в небі, а мене чомусь ніхто не збудив. Я підвівся, озирнувся навколо і обімлів. Вогнище вже догоріло, а біля нього нікого не було, зовсім нікого, навіть речей моїх супутників ніяких не було. Я залишився зовсім один! Куди вони всі поділися і як їм вдалося так тихо мене покинути, але головне питання – навіщо?! Щось сталося страшне, але я ніяк не міг втямити, що ж саме. Можливо, вони провалилися знову в інший вимір, а може навпаки, то я сам в ньому опинився і вони тепер не можуть мене знайти. Але якби це я провалився, то, ймовірно, був би зараз у зовсім іншому місці, не такому схожому на попереднє, он навіть залишки багаття збереглися. Щось у всьому цьому було не так. І тільки тепер я зрозумів, що! Навкруги стояла повна тиша, можна навіть сказати – абсолютна тиша. Бо не чутно було жодного звуку лісу, не співали птахи, не перекликалися звірі, не чути було річки, навіть вітер не бавився шелестом листя, і від цього ставало ще більш моторошно. Може, я помер уві сні і тепер застряг десь між світами?! Мене почав охоплювати жах, який я ледве міг стримувати, щоб не закричати на все горло і не зійти з розуму. Потрібно було щось робити, але що? Я встав і пішов у напрямку річки, але її там не виявилося, на її місці була порожнеча. Я повернувся назад, але місця, де я був ще кілька хвилин назад, також вже не існувало. Тоді я все ж не стримався і побіг, куди очі дивляться. Біг, поки вистачало сил, біг, поки не почав вихаркувати свої легені, тільки після цього я повалився на землю від виснаження. Так і лежав невідомо скільки в тому невідомо де, поки не почув:

– І довго ти ще так валятися будеш?

Я не повірив своїм вухам, миттєво піднявся в пошуках джерела звуку. Навпроти мене на пеньку сиділа невеличка, заросла мохом істота. Її ноги бовталися в повітрі, бо не діставали до землі, а в руках вона тримала посох з набалдашником у вигляді голови невідомої тварини.

– Хто ти, де я і чому тут? – в голові роїлося багато запитань, на які хотілося скоріше отримати відповіді, поки істота не зникла, як і мої друзі. Та й хто ж його знає, може, то я вже зовсім зійшов з розуму і ця істота уявна, можливо, вона зараз тільки в моїй голові.

– Ні, я не уявний, – прочитала мої думки істота. – А от світ, де ти зараз перебуваєш, можна і так назвати, бо він ніби є, але в той самий час його не існує. Твій розум ще не готовий сприймати таку інформацію. Тобі не варто тут довго перебувати і не час ще прямувати далі, тому тобі треба повертатися.

– А куди я маю повертатися, я не знаю дороги, я не знаю, де тут вихід, я взагалі нічого не розумію.

– А тобі й не потрібно цього розуміти, на все має бути свій час, а твій ще не настав. Бачиш ту стежку? – істота посохом показала напрямок. – Йди по ній і нікуди не звертай, навіть якщо буде навколо тебе все мінятися і буде дуже лячно. Звертати не можна, якщо ти, ясна річ, не хочеш тут залишитися навічно! Ти все зрозумів?

– Ні, але постараюсь зробити, як ви кажете, – запевнив я істоту.

– Ну, тоді йди.

І я пішов по стежці, на яку мені вказали, але пройшовши десяток кроків, згадав, що так і не дізнався, що то за істота і як її кликати. Обернувся, але на тому місці вже нікого не було, навіть пеньок зник, на якому вона сиділа. Шкода, але треба було рухатися вперед. Я йшов не знаю скільки часу, може мить, а може й вічність, бо тут час не грав ніякої ролі, тут, таке враження, взагалі часу не існувало. Раптом попереду утворилося величезне провалля, в яке почали падати дерева і зникати в його пащі. Воно рухалося в мою сторону, набираючи швидкість, я зупинився і завагався, хотів уже було повернути і побігти куди подалі від нього, але згадав слова істоти, пересилив свій жах і пішов далі, назустріч долі. От провалля за сто метрів від мене, ще мить – і вже за п’ятдесят, десять метрів – і я лечу в прірву впереміш з деревами, землею, травою і камінням. Я починаю кричати і задихатися…

– Олег, прокинься, чуєш мене, вставай!

Хтось мене тормошив і бив по лиці, але я майже нічого не відчував. Колись мене вже так приводили до тями, але, здається, то вже було так давно і не в тому житі, хоча насправді ще й тижня не минуло. Я розплющив очі і побачив до болю знайому картину: Катя сиділа на мені і з розмаху била по писку. Боже, яка ж вона була прекрасна в цей момент пробудження, із замахненою рукою, з розпущеним волоссям, що спадало їй на очі та розсипалося в усі сторони, хоч картину маслом пиши. Я підвівся, Катя з полегшенням видихнула і злізла з мене. Біля неї був тільки домовий, всі інші ще міцно спали. Перебував я зараз не в найкращому стані, був весь мокрий від поту і мене добряче трусило, але в той самий час це зовсім не заважало мені бути дуже щасливою людиною, тільки від того, що знову опинився серед друзів, тому, як дурний, сидів і посміхався. Уч знайшов десь покривало і накинув мені на плечі, щоб я хоч трохи зігрівся.

– З тобою все гаразд? – ще схвильовано запитала Катя. – І чого ти так посміхаєшся?

– Не знаю, але я такий радий вас всіх бачити, ви собі просто уявити не можете! – з посмішкою на лиці відповів я.

Катя повертіла пальцем біля скроні.

– Судячи зі всього, не дуже все гаразд, бо спочатку кричав уві сні без звуку, кликав на допомогу так, що в мене ледве голова не луснула, навіть захисти не допомагали, не міг прокинутися і прийти до тями, ледве не задихнувся, а тепер сидить труситься і посміхається, як йолоп.

Так, то, напевно, виглядало дуже дивно, але мені справді було добре і я нічого не міг з тим зробити, та й не хотів.