Розділ 6

Виспатися на повну мені, як завжди, не дозволили. Збудило мене тупотіння чи то стада корів, чи табуна коней, але, як виявилось згодом, це наш дракон вирішив зайнятися спортом і скинути пару сотень зайвих кілограмів. Муня робив ранкову пробіжку, намотуючи кола по галявині, залишаючи після себе добре витоптану стежку, подібно до бігових доріжок навколо стадіону. Набігавшись вдосталь та розполохавши усю живність в радіусі кілометра, дракон вирішив, що цього буде йому замало і потрібно поставити жирну завершальну крапку у вигляді ранкової зарядки. Із цим в нього виходило, я б сказав, не найкращим чином. Якщо ще такі вправи, як кругові рухи тазом (ви колись бачили танець живота у виконанні дракона? дуже раджу) і досягання кінчиком хвоста до кінчика носа, йому ще якось вдавалися, то ось спроби віджатися від землі або дотягнутися передньою лапою до задньої закінчувалися нічим, добряче заважав живіт. Особливо кумедно виходило зі спробами віджатися. Це відбувалося за методою втягування і надування пуза. Втягнув пузо – ліг, надув – віджався. Від такого захоплюючого видовища в Уча стався істеричний напад і він, впавши на траву, почав катулятися, задихаючись від сміху. Довелося Каті вдаватися до вже добре випробуваного свого прийому і приводити домового до тями.

Поснідали ми все тією ж капустою, запиваючи її прохолодною, дуже навіть смачною джерельною водою. У нас, з нашим теперішнім забрудненням навколишнього середовища, знайти воду з такими якостями дуже проблематично, хіба що десь глибоко під землею з артезіанської свердловини, куди ще не досяг бруд прогресу людства.

 Зміна не змусила себе довго чекати, і незабаром на галявині з’явився ще один дракон, дуже схожий на Муню, можливо, що й його родич, тільки стрункіший. Він прийняв зміну і пішов оглядати печеру, а ми тим часом попрямували стежкою, витоптаною драконами, що вела в протилежний бік до лісу.

По дорозі ніяких пригод не трапилося, лише Уч примудрився потрапити під лапу Муні, і той ненавмисно віддавив йому ногу. Але це не призвело до непоправних наслідків, просто ми стали повільніше йти, бо доводилося увесь час зупинятися і чекати домового. З такою шаленою швидкістю пересування за нами навіть лицар в обладунках встигав би, але Фін, поміркувавши, що без коня обладунки будуть тільки зайвими, залишив їх у печері, прихопив із собою тільки вірний меч.

На околицю селища, яке знайшло собі притулок біля кріпосного муру висотою з чотириповерховий будинок, ми вийшли десь через півтори години. Поселення являло собою різноманітність будівель різної величини та архітектурних стилів, споруджених тут і там невідомими майстрами будівництва з відверто хворою уявою. Складалось враження, що мешканці селища були представниками численних рас і народів, що якось примудрялися співіснувати один з одним. І я не помилився. Спочатку нам зустрілася істота двометрового зросту із зеленою шкірою, найбільше схожа на гобліна. Потім карлик з бородою до землі, в якому я впізнав гнома з казкових книжок. Поки ми йшли до воріт фортифікації, нам ще зустрічалися істоти, схожі на ельфів, мавп, орків та інших казкових і не дуже героїв. Іноді могли промайнути й людські особини, а одного разу навіть прошмигнула повз істота жіночої статі, дуже схожа на домового. На короткий час Уч навіть забув, що у нього хвора нога. Випроставшись струнко і випнувши вперед груди, він прокрокував мало не стройовим кроком. Але істота тільки мигцем поглянула у бік нашого бравого домового і сховалася за найближчою спорудою, від чого Уч знову згорбився і пошкандибав далі.

Біля воріт фортеці нас зустріли лише два охоронці, що підпирали собою стулки воріт, певно, щоб не впали. Це були два здоровенні тролі, один – сірий в жовтий горошок, а другий – коричневий в білий горошок. Як нам потім розповів дракон, це у них таке робоче забарвлення, а коли вони йдуть на бій, то взагалі фарбуються в смужку.

Тролі оглянули нас ледачим поглядом, ніби ми настирливі мухи, які заважають їм спати.

– Куди й навіщо? – запитав той, що був у білий горошок, звертаючись до Муні.

– У фортецю, треба, – просто відповів дракон.

– Проходьте.

Якщо їх влаштовувала така відповідь, то навіщо було взагалі запитувати, для мене так і залишилося загадкою, але, мабуть, так мало бути за інструкцією, а решта тролів мало що хвилювало.

Ми пройшли через внутрішній двір і підійшли до величезних дверей в будівлю замку, в які міг навіть Муня протиснутися. Там нас зустрів нічим не примітний управляючий з роду людей, тільки з червоними очима (а може й не зовсім людей) і перепровадив в простору залу, де й залишив чекати на господаря замку. Чекати довелося недовго, вже за десять хвилин у дальньому кінці зали відчинилися двері і увійшов плішивий чоловік невисокого зросту з борідкою, як в цапа, і хитрючими маленькими очками. Одягнений він був в оксамитовий камзол кольору зеленки і взутий у мешти на підборах, як мені здалося, щоб виглядати вищим і поважнішим, ніж він був насправді, певно, мав комплекс неповноцінності через зріст. Все це доповнювалось тростиною в руці та двома тролями в горошок трохи позаду.

– Добрий день! Мене звати граф Рашен, – відрекомендувався господар замку. – Я тут усім заправляю, і всіх розумних істот, що потрапляють до нас у графство через портал, першим ділом приводять до мене. Я прагну їм допомогти і влаштуватися в нас на початках. Стисло кажучи, допомагаю їм знайти себе у цьому світі та зробити так, щоб вони приносили користь оточуючому суспільству.

– І вам добрий, – вирішив я взяти відповідальність за перемовини на себе. – Ми вам дуже вдячні за гостинність та турботу, і ми б не хотіли вам завдавати багато турбот, влаштовуючись тут, але ось від деякої допомоги не відмовились би.