Прокинувся я, коли сонце почало хилитися ближче до горизонту, від брязкоту, що пролунав з печери. Катя з Учем вже перебували біля її входу, але не наважувалися туди увійти. Дракон же, що звик до всяких сюрпризів, з незворушним виглядом сидів неподалік з картами в лапах і дивився в їхню сторону. Я встав, обтрусився і пішов до них.
– Що там сталося? – звернувся я відразу до усіх присутніх. – Я нічого цікавого часом не пропустив? А то злегка задрімав.
– Ні, не пропустив, можеш далі лягати відпочивати, – відгукнувся Муня. – Судячи зі звуків, швидше за все, то до нас чергову консервну бляшанку закинуло. Щось останнім часом їх частенько почало сюди затягувати, ніби у нас тут своїх дурнів не вистачає.
Про що каже дракон, ми зрозуміли, тільки коли зайшли до печери. На підлозі нерухомо лежав справжнісінький лицар. Одягнений з ніг до голови в залізні обладунки, із затиснутим в руці мечем. Дивно, як я пам’ятаю з історії, лицарі в таких обладунках билися переважно на конях і з довжелезним списом в руках, але коня в печері ніби не спостерігалося.
– Я вгадав? – пролунав знадвору голос Муні.
– Ну, з точки зору гурмана, то вгадав, якщо ти так називаєш лицарів, – відповів я.
– Ну, тоді, коли прочуняється, заспокойте його трохи, бо почне на мене кидатися, а я ж ненароком і прибити можу. Потім знову догану вліплять.
– А що, вже багато разів ліпили? – поцікавився Уч.
– Бувало, – не став виправдовуватись дракон. – Бувало й так, що із заробітної плати частину відраховували.
– Ого, я так бачу, тут у вас все дуже серйозно. Тоді й справді краще почекай, нема чого лишній раз наражатись на неприємності, – погодився Уч.
Лицар ворушитися й не думав, видно, добре головою приклався. Ми підійшли ближче і насамперед звільнили меч з його руки, як кажуть, від гріха подалі. А то мало що, хто ж може знати, якої сили він удар отримав і що там зараз може бути з його розумом. Тепер не завадило б переконатися, чи він взагалі ще живий, але зробити це було трохи проблематично через його обладунки, бо забрало заклинило і відмовлялося відчинятися. Довелося стягувати з нього увесь шолом. З третьої спроби, трохи не відірвавши бідоласі голову, нам все ж вдалося це здійснити. Катя нахилилася до його обличчя і прислухалась.
– Живий, – за хвилю повідомила вона нам. – Ніби дихає.
Треба було якось привести його до тями, але води поряд не виявилось, а до річки бігти ніхто не хотів, та й не знав куди. Спитати ж дракона чомусь нікому в голову не прийшло. Тоді Катя з нашої мовчазної згоди вирішила використати свій, вже перевірений на мені метод і почала шмагати його по обличчю. Негуманний, звичайно, прийом, але зате який дієвий!
Очі лицаря розплющилися і втупилися в дівчину, спочатку в них спостерігався подив і нерозуміння, що відбувається, потім захоплення і трепет. На Катю дивилася молода білява людина років двадцяти з почервонілими від ляпасів щоками.
– О боже, ви чарівний янгол, що спустився з небес на землю, щоб забрати мене до себе?! – чи то запитуючи, чи то стверджуючи, прошепотів лицар.
Тепер вже почали наливатись червоним щоки дівчини. Такої реакції вона точно не очікувала. Потрібно віддати їй належне, впоралася з собою вона швидко.
– Сам ти дурень. Якщо будеш нести таку нісенітницю, тоді точно тебе на небо відправлю, – підіймаючись і встаючи біля нас, випалила Катя.
Тільки зараз лицар помітив мене з Учем. Він спробував було піднятися на ноги, але з цього задуму у нього нічого путнього не вийшло, мабуть, обладунки все ж таки були важкуваті.
– Вельмишановні, якщо вам не завдасть це великого клопоту, то не могли б ви мені допомогти встати на ноги, а то якось зовсім незручно перебувати в такому стані у присутності чарівної дами.
Ми з Учем взяли його під руки, піднапружились і не без труднощів примудрились все ж поставити у вертикальну площину. Лицаря повело вбік і він захитався, але все-таки втримався на ногах, впіймавши рівновагу. Після чого зробив пару кроків у напрямку Каті і опустився на одне коліно. Виникало логічне питання: якого милого ми його взагалі підіймали? Могли б одразу на коліна поставити, менше довелося б напружуватися.
– О, найчарівніша, хоч я і не знаю вашого імені, але гадаю, воно таке ж прекрасне, як ви. За те, що ви мене врятували, я готовий служити вам і захищати, доки в моїх грудях б’ється палке серце лицаря. Я схиляю голову і кладу свій меч до ваших ніг.
Тут у лицаря вийшов неприємний конфуз, він пошарив на тому місці, де повинен був бути меч, але його там не виявилося. Він розгублено озирнувся навколо і побачив свою цінну пропажу, яка лежала неподалік. Цього разу підіймати його не довелося, він сам встав, підібрав меч, знову опустився на коліно і поклав його до ніг Каті.
– Мене, о найчарівніша, звуть Афінагором, і я є лицарем семи підв’язок, – відрекомендувався лицар.
Уч, певно, зі сміху захлинувся слиною і почав кашляти. Мені навіть довелося добряче його стукнути по спині, щоб не заважав насолоджуватися таким чудовим дійством. Хто ж його знає, коли ще може трапитись така нагода.
– Чуєш, хазяїн, а навіщо йому стільки підв’язок? – відкашлюючись, пошепки запитав Уч. – Може, ти йому свої підтяжки подаруєш? Я бачив, у нас в квартирі завалялися, такі модні, з квіточками. Буде тоді лицарем підтяжок.
Відредаговано: 29.12.2021