Розділ 4

Прокидатися не хотілося однозначно, хотілося спати й спати, та так, щоб ніхто мене не чіпав найближчі сто років, і нехай увесь світ зачекає, набридло все! Але фіг вам, а не спокій. Хтось щосили мене трусив, а в перервах ще й бив по пиці. Ну що я їм усім зробив, що їм усім від мене потрібно?! Я розплющив очі. Наді мною нависла Катя з піднятою рукою, з очевидним наміром врізати мені ще разок, але побачивши, що я прихожу до тями, передумала й опустила її.

– Ну, слава тобі, Господи, опритомнів, – з явним полегшенням промовила Катя. – Я вже трохи хвилюватись почала. В тебе завжди така реакція на струм? Гаразд, проїхали. Добре, що хоч опритомнів. Як би сказав твій улюблений домовий, ти тепер у квадраті струмом довбонутий!

– Не в квадраті, а в n-му степені. Мене вже багато разів струмом било, але раніше якось то відбувалось без втрати свідомості, певно, це після блискавки у мене така реакція з’явилась, – приходячи до себе, відповів я.

 Щось у мене почали закрадатись не дуже оптимістичні підозри, що ми перебуваємо не в моїй квартирі, оскільки у мене вдома нема такої високої та нерівної стелі, ще й зі звисаючими бурульками, та й підлога, на якій я лежав, чомусь була холодна, тверда і теж горбата. Я сів і озирнувся по сторонах. Після того, що я побачив, очманілий свист якось вирвався назовні сам собою з моїх вуст. Ми перебували в здоровенній печері, зі стелі якої звисали химерні сталактити, а з підлоги росли такі ж чудернацькі сталагміти. Ще ніколи їх не бачив насправді, тільки по телевізору. Усе це освітлювалося через двометрову дірку в стелі, а ще досить багато світла потрапляло із чималих розмірів отвору-входу, з чого можна було зробити висновок, що зараз день. Залізна логіка.

Поки я займався спогляданням цього всього неподобства і робив дуже адекватні висновки, з-за віддаленого сталагміта виник домовий. Тримаючи в руках завчасно приготований мною чистий одяг, він, боязливо поглядаючи на Катю, попрямував до мене. Я перевів погляд на себе і тільки тепер помітив, що з одягу на мені був один лише рушник. Тепер стало зрозуміло, чому мені так холодно було лежати.

Катя не приховувала свого подиву, побачивши Уча:

– Як ти тут опинився? – сердито запитала вона.

– Як-як?! Так само, як і ви, – буркнув домовий. – Коли почали вибивати двері в нашу квартиру, я про всяк випадок схопив одяг господаря і кинувся до вас у ванну кімнату, а там мене затягнуло в якусь темну фігню. За враженнями було таке відчуття, ніби я десь провалився, а потім раптом вивалився сюди разом з вами. Тільки от цікаво було б дізнатися, куди це – сюди, і яким чином ми тут взагалі опинилися? – домовий поставив Каті зустрічне питання.

Це питання зараз хвилювало мене не менше, ніж Уча, але, судячи з вигляду дівчини, яка раптом не на жарт замислилась, якоїсь розумної відповіді на нього вона не мала.

Тим часом, поки Катя розмірковувала над цим важким питанням, я забрав у Уча одяг. Там виявились тільки нижня білизна та джинси з футболкою, ясна річ, що взуття не спостерігалось, але й за це можна було подякувати домовому, бо міг би взагалі в одному рушнику залишитися.

– Не могла б ти відвернутися? – звернувся я до Каті.

Вона чи не розчула, чи була зараз так далеко в своїх роздумах, що просто махнула рукою, мовляв, відчепись, що я там не бачила, і залишилася стояти, як стояла. Я, звичайно, не дуже сором’язлива людина, але якось не зовсім зручно було переодягатися перед зовсім незнайомою мені дівчиною. Тому я делікатно сам відвернувся, зняв рушник і вдягнув, що було, рушник, про всяк випадок, накинув собі на плече.

– Щось пішло не так, – почала розмірковувати Катя вголос. Можливо, так їй було легше думати, або вона це робила навмисно для нас. – Ця штука повинна була перекинути нас не далі, ніж на кілометр, але судячи з того, що в радіусі кілометра від місця нашого переносу немає жодної печери, ми точно опинилися не в місті. А ось де – це дуже цікаве питання, – вже безпосередньо до нас звернулася Катя. – Певно, коротке замикання якось вплинуло на роботу цієї штуковини. Її ще повністю не дослідили, це експериментальний варіант, і мені дали про всяк випадок. Як не прикро, але цей випадок настав, і довелося нею скористатися. Отже, наше місцеперебування доведеться з’ясовувати разом по ситуації, – підсумувала дівчина.

Поки ми з Учем переварювали почуте, із зовнішнього боку печери почувся неспішний тупіт чиїхось важких кроків, неначе щось величезне наближалося до печери. Ми, не змовляючись, кинулися до виходу і від побаченого заклякли на місці. Перед нами відкрилося вражаюче видовище. По втоптаній дорозі, що виходила з лісу метрів за сто від нас, у нашому напрямку прямував справжнісінький дракон. Я таких часто бачив у книгах і фільмах на тему фентезі, але ніколи не міг собі й уявити, що вони можуть десь існувати насправді. Зростом він, звичайно, не був як гора, але метри три мав точно. Важко перевалюючись з однієї лапи на іншу, дракон неспішно, але й невідворотно наближався. Було видно, що чималих розмірів черевце йому добряче заважає, та й авоська з капустою в зубах не полегшувала маневреність. Ми так і стояли, завмерши і дивлячись з відкритими ротами, поки нас не стало відділяти метрів сорок. Тільки тоді нас осяяло, що вже час робити капці! В той момент нічого кращого на думку не спало, як кинутися назад до печери і поховатися там за сталагмітами.

Поки ми гарячково міркували, що нас чекає і що робити далі, дракон наблизився до входу в печеру, з явною відразою виплюнув авоську, добре вилаявся, пригадавши незлим тихим словом дружину з капустою, тещу і всіх її родичів, голосно плюхнувся на землю і важко почав дихати, переводячи подих.