Розділ 2

Не пам’ятаю, коли я заснув, але прокинувся, як сонце вже було доволі високо в небі і світило мені прямо в писок. Прокинувся – це не те слово, мене просто зухвалим чином розштовхали і, запхнувши в руки вудку, послали рибалити, оскільки скоро мала почати клювати риба. Пом’янувши водяника незлим тихим словом, я закинув вудку і влаштувався на березі з наміром ще трохи подрімати, але цей гад не обдурив і жер почався просто нереальний. Було таке враження, що водяник своїми руками насаджував рибу, а мені залишалось тільки витягувати її та знімати з гачка. Після такої годинної безперервної роботи в мене почали боліти руки й спина, а ноги підгинатися. Ну не звик я до такої шаленої риболовлі. От якби риба клювала раз на годину, чи навіть дві, тоді так, це нормально і звично. А тут на тобі, не риболовля, а божевільня якась, навіть часу подумати нема, не кажучи вже, щоб піти в кущі. Після чергового срібного карася з долоню я не витримав, кинув вудку і поплентався у своїх справах, видивляючись для цього відповідне місце.

Коли я повернувся, то, судячи зі всього, риба вже добре нажерлась і клювати їй набридло, або водяник порахував, що на сьогодні план виконано, тому можна йти далі відпочивати. Ще був один реальний варіант, що то Васильовичу просто все набридло, тому він розташувався біля тліючого багаття та розкладав там недоїдену нами учора їжу. У флязі ще виявилось по грам п’ятдесят для кращого апетиту, і ми розпочали ранкову трапезу. Жували мовчки, полковник із задумливим виглядом, а я, напевно, просто з виглядом, оскільки не знав з яким.

– Олег, – виходячи зі свого стану, розпочав полковник, – я тут поміркував на дозвіллі й вирішив, що ти хлоп’яга ще не зовсім втрачений і тобі не завадило б дещо знати, а точніше, куди ти вляпався і що тебе може чекати попереду.

Ну ось, почалося, усе приємне колись закінчується і починається...

– Як я вже вчора казав, тобі не завадило б навчитися закриватися від оточення.

– Навіщо? – ще раз перепитав я, згадуючи вчорашню розмову.

– Не клей із себе дурника, ти не дуже на нього схожий, в усякому разі, на перший погляд. Якщо хочеш ним прикидатися, я ще можу зрозуміти, бо під цією личиною тобі простіше, але розмова має бути серйозною, – але про всяк випадок вирішив таки пояснити, за що я йому був вдячний. – По-перше, щоб не з’їхати з глузду, якщо опинишся серед великого скупчення людей, з твоєю можливістю сприймати почуття це цілком реально. У людей, як не дивно, почуттів багато, і вони можуть бути дуже потужні й різні і далеко не завжди приємні, твоя психіка може просто не витримати такого навантаження. Я вважаю, з цим усе зрозуміло і усвідомити це ти міг сам.

Так-то воно так, додуматися я, ясна річ, і сам міг, але проблема якраз полягала в тому, що думати-то й не хотілося. І хоч би як я втікав від цієї реальності, відпускати вона мене не збиралась, тому треба було з цим якось миритися.

Я так зрозумів, що якщо було «по-перше», то має бути й продовження, чого і слід було очікувати.

– А ось «по-друге», – продовжив полковник, ніби читаючи мої думки. – Усе набагато складніше, твої мисленнєві сигнали можуть вловити ті, до кого потрапляти не варто взагалі, якщо ти, звичайно, не хочеш стати піддослідним пацюком. Правда, я думаю, що багато й так вже вловили, судячи з потужності сигналу, і, швидше за все, почали розбиратися, звідки він йшов. Тобі страшенно підфартило, що то я проїжджав повз і мені дуже не хотілося змінювати свої плани щодо риболовлі.

– І як мені вас тепер розуміти? Хто вони і навіщо я їм взагалі потрібен, та й до чого тут ваші плани? – нічого не тямлячи, запитав я.

– Вони – це ті, котрі повинні виявляти таких, як ти, і повідомляти куди слід, а я – один з них. Детальніше розповісти не можу, сам розумієш, давав підписку про нерозголошення. Але можу тебе запевнити, нічого приємного тебе там не чекає. Найімовірніше, судячи з твоїх можливостей, над тобою будуть довго і ретельно ставити всілякі досліди, поки не отримають те, що їм потрібно. І якщо ти все ж після того всього зможеш вижити, то у кращому випадку тебе завербують, й будеш одним із нас.

– А в гіршому? – щось у мене через те все почало сіпатися око.

– Ну, в гіршому будеш в дурдомі, тільки вже зовсім без розуму. Станеш овочем і будеш собі пускати слину по підборіддю. Хоча, хто знає, може, це й не найгірший варіант, але я його не випробовував, тому нічого конкретніше сказати не можу.

Та від таких райдужних перспектив не тільки око може почати сіпатись, а й до істерики недалеко. Довелося докласти чимало зусиль, щоб опанувати себе.

– І чого вони хочуть цим досягнути, якщо це не є велика таємниця?

– Таємниця, дуже велика таємниця, але я тобі розповім по секрету, – змовницьки і пошепки повідомив мені Васильович. – Вони хочуть створити досконалу людину, мало не Бога, який би підкорявся тільки їм, ну, в крайньому випадку, зробити себе богами, от як! – і для підтвердження своїх слів тицьнув пальцем у небо.

– Ви що, знущаєтеся наді мною?! – не витримав я.

– Ну чому відразу знущаюся, просто трохи жартую, – підморгнувши, відповів мені полковник.

– Знайшли час для жартів, у мене тут ледь істерика не почалася. Самі ж казали, що розмова має бути серйозна.

– Вибач, не стримався, але ти перший почав. Ти що ж думаєш, мене посвячують в таке? Я гадаю, про це знає дуже невелике коло обраних людей. Просто ходять різні чутки, а чутки то не є таємниця, ось я ними з тобою і поділився. Кажуть, якщо з мозку людини зняти усі захисні бар’єри, то вона зможе стати мало не всемогутньою, тому вони цього й домагаються. Хочуть правити не лише нашим світом, а й усім іншим, що їм непідвладне, хочуть стати богами, от воно як. Але для цього їм потрібні такі, як ми. У кожного з нас є свої здібності, хтось вміє читати чужі думки, хтось пересувати речі...  Ось вони й хочуть навчитися розблоковувати ці здібності, щоб зібрати їх докупи, тому й вивчають нас. Тільки кажуть, що у них є невеличка проблема. В більшості випадків, при штучному розблокуванні невеликої частини мозку у людини йде перевантаження нервової системи і відбувається повне замикання, ось так і виникають овочі. Це лише чутки та припущення, але, як кажуть у народі, нема диму без вогню.