Розділ 5 (Женя)

— Женю, до тебе прийшли! — долинув з коридору гучний голос матері.

Я одразу ж закрив ноутбук і пішов до коридору, щоб дізнатися, хто ж міг вирішити навідати мене без попередження. Яким же було моє здивування, коли на порозі я побачив Настю, з якою ми лише час від часу перетинаємося на роботі.

Я не міг не помітити, що дівчина виглядала, як завжди просто, але з певною елегантністю: темно-русяве волосся зібране в тугий вузол, легкий макіяж, вбрана в ділову чорну сукню, що доволі виграшно сиділа на її худому тілі, і туфлі на підборах. Чесно кажучи, вона абсолютно не вписувалася в бідний інтер’єр двокімнатної квартири, де я жив з матір’ю та старшою сестрою Світланою, але я намагався не зважати на це.

— Привіт! Я можу з тобою поговорити? — запитала Настя, а тоді додала: — Тет-а-тет.

— Привіт! Якщо це стосовно раптової вимушеної відпустки, то я не хочу слухати жодних пояснень чи вибачень, — сказав я різкіше, ніж планував, але не міг інакше, оскільки вчорашня раптова новина була для мене жахливим потрясінням.

Зараз моя сім’я дуже потребувала грошей, тож я не міг місяць сидіти без роботи через якусь дурну примху багатого блогера.

— Я тут не через це, — запевнила мене Настя. Обвівши поглядом стіни, де вже місцями злізли шпалери, вона сказала: — Хочу зробити тобі вигідну пропозицію.

Зацікавившись, я запросив дівчину до своєї кімнати. Гостей я не чекав, тож там було доволі брудно, що змусило мене засоромитися. Я нервово провів рукою по густому чорному волоссю.

— Де я можу сісти? — поцікавилася Настя, роздивляючись усе довкола.

— Тут, — я вказав на хитку стару дерев’яну табуретку, що стояла біля письмового столу.

Дівчина кивнула та обережно сіла, наче переживаючи, що та от-от впаде. Я ж зайняв місце на ліжку.

— Не хочу даремно витрачати час, тож одразу перейду до справи. За яку суму грошей ти готовий погодитися тиждень вдавати хлопця незнайомої дівчини перед її родиною?

Я спробував знайти на обличчі Насті хоч натяк на те, що вона жартує, проте дівчина говорила абсолютно серйозно.

— П’ятдесят тисяч гривень, — назвав я перше, що спало мені на думку, маючи майже стовідсоткову впевненість, що ніхто не платитиме мені такі величезні гроші, проте Насті вдалося мене здивувати.

— Добре, домовились. Скажи номер своєї картки — я надішлю тобі аванс у розмірі десяти тисяч, решту отримаєш, коли робота буде успішно виконана.

Моєму здивуванню не було меж. Невже мені справді збиралися заплатити п’ятдесят тисяч за те, що я просто тиждень вдаватиму чийогось хлопця? Уся ситуація була дуже схожою на аферу чи розіграш.

— Невже я схожий на дурня, що поведеться на такий обман?

Схоже, мої слова здивували Настю.

— Чому ти вирішив, що це обман? Я пропоную тобі реальні гроші. Хочеш перевірити — назви номер картки.

Тоді я нарешті задумався над тим, що можу справді отримати п’ятдесят тисяч за те, що тиждень брехатиму незнайомим людям. Чи готовий я піти на це? Згадавши мізерні заробітні плати мами та сестри та вагітність Світлани, я зрозумів, що заради таких грошей готовий і не на таке.

Я продиктував номер своєї картки. Настя надіслала комусь декілька повідомлень, а вже через п’ять хвилин мені справді прийшли десять тисяч гривень. Я дивився на екран телефону та просто не міг повірити в реальність того, що відбувається.

— Тепер обговоримо деталі. Через чотири дні потрібно буде поїхати до Карпат, адже саме там відбуватиметься святкування дня народження батька твоєї «дівчини». Деталі поїздки я повідомлю тобі трохи пізніше. Виникнуть питання — пиши. Усе зрозуміло?

— Так, от тільки мені б ще хотілося дізнатися, що ж це за дівчина така, яка готова платити такі величезні гроші за те, що б я вдавав її хлопця?

Настя завагалася, очевидно, задумавшись, чи варто їй відповідати на це запитання. Цікаво, чому, адже ж я все-рівно рано чи пізно повинен був дізнатися відповідь.

— Пошукай в інтернеті Інну Димчук, — нарешті мовила вона.

Димчук? Невже це..?

— Так, Інна — моя родичка. Ми сестри-двійняшки, — пояснила Настя, наче прочитавши мої думки.

Тепер у мене з’явилося багато питань, але дівчина не дала мені їх задати. Поглянувши на годинник, вона сказала:

— Слухай, мені вже час іти. Я ще зв’яжуся з тобою. Бувай!

***

— Ого, я навіть не знаю, чому більше дивуватися: тому, що твоя колега Настя, яку ти так довго хотів запросити на побачення, але все ніяк не міг наважитися, виявилася дівчинкою з багатої сім’ї чи тому, що ти за п’ятдесят штук вдаватимеш хлопця її сестри?

Світлана сиділа на кухні, наминаючи вже третю порцію борщу. Я, звісно, чув, що вагітні можуть у своєму стані їсти багато, але щоб настільки…

Щойно я розповів сестрі про вигідну пропозицію, що мені зробили сьогодні, і про все, що мені вдалося знайти про Анастасію та Інну Димчук, а також їхню сім’ю в інтернеті. Вислухавши це, Світлана була вражена не менше за мене.

— То що ти думаєш? Я даремно погодився?

— Точно недаремно, — запевнила мене Світлана. — Такий шанс або з’являється лише раз у житті, або взагалі ніколи. Не скористатися ним було б помилкою, тож ти молодець.

Мені аж від серця відлягло. Не знаю, що б я робив, якби сестра не підтримала мій вибір. Через те, що мама в моєму дитинстві майже завжди була на роботі, а свого тата я взагалі не знаю, то мене фактично ростила Світлана. Вона моя найближча людина, тож її думка, безумовно, надзвичайно важлива для мене.

Тепер я був на сто відсотків упевнений у правильності свого рішення.