Розділ 3

Мій ранок почався з цілковитої несподіванки — телефонного дзвінка від дядька мого роботодавця.

— Так, Анатоліє Богдановичу, щось трапилось? — запитала я, відганяючи від себе сон (на годиннику була лише п’ята двадцять сім).

— Анастасіє, вибачте, що зателефонував Вам так рано, але справа дуже термінова. Максим у реабілітаційному центрі.

Знову. Чесно кажучи, я не очікувала, що він так скоро зірветься. Минулого разу він тримався півроку, а зараз — лише два місяці та три тижні.

Так як таке нещастя з моїм роботодавцем ставалося вже не вперше, то я чудово знала, що робити.

— Зрозуміла. Буду через сорок хвилин.

Сказавши це, я поклала слухавку та швидко почала збиратися, але це не надто добре вдавалося, оскільки мої руки тремтіли від напруження. Врешті-решт я змусила себе просто сісти на диван і глибоко дихати, як мене навчила психолог Лілія, згадуючи її слова.

«Ти не можеш контролювати все. Просто зрозумій, що погані речі стаються з усіма, незважаючи на всі наші зусилля уникнути їх. Не концентруйся на причинах, а думай, що ти можеш зробити, щоб позбутися негативних наслідків.»

***

Прибувши до квартири Максима, де на мене вже чекав його дядько Анатолій (єдиний живий родич), я одразу ж взяла ситуацію під свій контроль.

— Перш за все, не можна дозволити пресі дізнатися про те, що трапилося. Минулий скандал ледве не зруйнував його кар’єру, тож якщо це відбудеться знову…

— Я зрозумів. Що ми можемо з цим зробити?

Я дістала зі своєї сумочки ручку та блокнот, щоб записати туди все, що потрібно зробити. З кожною хвилиною я відчувала себе все більш впевненою.

— Так як реабілітаційний центр гарантує конфіденційність своїх пацієнтів, то буде достатньо лише виставити пост у соцмережах Максима про те, що він поїхав у якусь далеку подорож туди, де немає доступу до інтернету. Також потрібно обдзвонити всю команду, щоб повідомити про вимушену відпустку, та домовитися з рекламодавцями про зміщення термінів.

Поки я говорила все це, Анатолій увесь час кивав, а в кінці мовив:

— Не знаю, що б ми робили без тебе. Максиму пощастило: таких професіоналів, як ти, важко знайти.

Його слова дуже полестили мені, але я не дозволила собі показати це та взялася за роботу.

***

До вечора я була жахливо виснаженою. Я саме збиралася лягати спати, коли мені зателефонувала Інна.

— Привіт. Якщо це може почекати до завтра…

— Привіт! А ти вже знайшла мені хлопця? Я маю на увазі того, хто погодився б його зіграти, — затараторила сестра, навіть не дозволивши мені договорити. — Просто татів день народження вже через тиждень, а приїхати потрібно за три дні до святкування. До речі, ти так вчора й не сказала мені, чи ти їдеш туди. То що, яка твоя відповідь?

Насправді проводити час з усією родиною дуже не хотілося, враховуючи наші напружені стосунки через моє палке прагнення бути самостійною, тож я вже хотіла відмовитися, пояснивши свою відсутність тим, що в мене багато роботи, але потім згадала, що з завтрашнього дня в мене вимушена відпустка. Звісно ж, ще був варіант збрехати, але я завжди казала лише правду батькам, тож доведеться їхати.

— Так, я також збираюся на святкування татового дня народження. Поки я ще не шукала тобі кавалера, бо було забагато справ на роботі, але зараз обов’язково зроблю це.

— Якщо ти сказала слово «обов’язково», то я можу бути цілком спокійною…

Несподівано десь біля сестри почувся чоловічий голос.

— Хто це? — поцікавилася я, хоча не дуже хотіла знати відповідь на це запитання.

— Та неважливо, — відмахнулася Інна. — Слухай, Настю, більше не можу говорити. Наберу завтра. Па!

Відклавши телефон убік, я зручно вмостилася в ліжку, але сон усе не приходив до мене.

Інколи я по-справжньому заздрила сестрі-двійняшці. Як би було легко жити, якби я могла бути легковажною та безвідповідальною, як Інна. Одного разу я спробувала бути такою, але нічим хорошим це не закінчилося. Я така, яка є, цього не змінити…

Врешті-решт втома цілком оволоділа моїм тілом, тож мені нарешті вдалося заснути.