Глава 27

Леон

Дивне відчуття — бути живим, коли для решти світу ти вже давно мертвий.

Десь досі висять мої некрологи. Напевно, фанати залишають коментарі під старими фотографіями, журналісти час від часу згадують «трагічно загиблого Леона Рейва», а моя команда давно навчилася говорити про мене в минулому часі.

А я сиджу у вітальні Крейна, п'ю огидну каву й думаю, як саме збираюся зіпсувати їм усім цей зручний сценарій.

Минуло два дні відтоді, як ми витягли Марту з покинутого хоспісу.

Вона досі під наглядом лікаря, але найгірше, здається, позаду. Лікар сказав, що стан стабільний і тепер їй просто потрібен час. Нора майже не відходить від матері.

А я нарешті можу зайнятися тим, що не дає мені спокою після розмови з Евелін.

Чому саме я?

Не через VIP-вечір.

Не через те, що випадково побачив зайве.

Мене замовили ще раніше.

І ця думка останні два дні гризе сильніше, ніж хотілося б.

Навпроти сидить Саймон і мовчки сьорбає свою чорну каву. Він уже знову схожий на самого себе — живий, рухливий і достатньо здоровий, щоб лізти туди, куди його ніхто не просить.

Я кручу в пальцях чашку.

— Саймоне.

Він піднімає очі.

— М-м?

— Коли все це почалося... До VIP-вечора. Було щось дивне?

Саймон хмуриться.

— Конкретніше.

— Не знаю.

Все це й бісить. Я не все ще пригадав. Але ця невизначеність так дістала...

— Хтось нервував. Ставив дивні питання. Щось змінилося в команді. У контрактах. У спонсорах. Хоч щось, що тоді здалося дрібницею, а зараз уже не здається.

Саймон повільно ставить чашку на стіл. І по його обличчю бачу, що він щось згадав.

— Взагалі-то... було.

— То не мовчи. Викладуй.

Він дивиться на мене кілька секунд.

— Ти ж збирався перейти в іншу команду...

Саймон хмуриться, ніби прокручує той період у голові.

— Так, збирався, – теж починаю хмуритися.

Ось воно.

Тоді мені запропонували контракт в одній із топових команд. Кращі умови, сильніша технічна база, зовсім інші гроші.

Я не встиг нічого підписати. Лише почалися серйозні переговори, і юристи полізли перевіряти всю документацію: спонсори, страхування, логістика, транспорт — усе, що потрібно було закрити перед можливим переходом.

І саме тоді в команді почалася якась нервова метушня.

— Це все стосується Річарда? Ти ж його пам'ятаєш? — невпевнено питаю Саймона.

— Ти про Хейла?

Річард Хейл — виконавчий директор команди. Через нього проходили всі фінанси, контракти, угоди. Майже все, куди я зазвичай не ліз, як і кожен гонщик.

У нас була одна задача — вигравати.

— Він тоді сказився, коли агент нової команди почав вимагати повний пакет по транспортних витратах, — згадую я.

Саймон навіть завмирає.

— Точно! Ще верещав, що це внутрішня бухгалтерія команди і твого майбутнього агента вона не повинна стосуватися.

— А я тоді вирішив, що він просто боїться втратити гонщика.

Саймон криво всміхається.

— А що думаєш тепер?

— А тепер мені цікаво, що саме він так не хотів показувати.

І чим довше думаю про це, тим менше мені подобається відповідь.

— Ти знаєш, —  відсуваю чашку. — Я ж сам тоді переглядав частину тих паперів.

Саймон мовчить, чекаючи продовження.

— Незрозумілі транспортні платежі. Логістичні компанії, які ми нібито постійно наймали, хоча в команди були власні фури. Перепустки в приватні ангари на людей, яких я ніколи в житті не бачив. Спонсорські гроші, які проходили через дві чи три компанії, перш ніж потрапляли на рахунок команди.

Чим більше згадую, тим сильніше хочеться вдарити себе по голові.

Усе ж було перед очима.

Просто тоді я дивився на це зовсім інакше.

— Я не думав ні про який «Другий вирок», — продовжую вже тихіше. — Вирішив, що Річард просто мухлює з грошима. Може, краде в інвесторів, може, проводить якісь ліві платежі.

Потираю перенісся.

— Я навіть запитав його про це напряму.

Саймон піднімає брови.

— І?

Я невесело всміхаюся.

— Поплескав мене по плечу й видав своє улюблене: «Це корпоративна структура, Леоне. Твоя справа — тиснути на газ».

Саймон фиркає.

— Класика Хейла.

— А я й відчепився.

На кілька секунд замовкаю. І знову закипаю. Знаєте, що мене бісить?

Не те, що я тоді не розкрив якусь злочинну мережу. Звідки мені було знати?

А те, що він так легко змусив мене вирішити, ніби це справді не моя справа.

Твоя справа — тиснути на газ.

Зручно.

Поки гонщик думає про трасу, хтось інший може використовувати команду для всіляких махінацій.

— Але мій перехід усе міняв, — кажу я вже впевненіше. — Якби юристи нової команди копнули далі, вони б рано чи пізно дісталися до тих самих платежів, перепусток і договорів. Всі дізналися б про махінації.

Саймон повільно киває.Тепер він теж бачить те саме, що і я.

— І витягли б не просто крадіжку, — додає він.

— Саме так.

Я відкидаюся на спинку стільця.

— Вони б витягли все. Впевнений, що вони намутили там достобіса всього. Виродки...

Ось тепер усе виглядає зовсім інакше.

Ось чому мене замовили.

Не через суперника.

Не через чиюсь образу.

І навіть не через те, що я випадково побачив щось на VIP-вечорі.

Я став проблемою ще раніше. Навіть не розуміючи цього. Торна просто поквапили, бо далі тягнути було нікуди.

Саймон різко ставить чашку на стіл.

— Хейл...

У голосі стільки злості, що я переводжу на нього погляд.

— Цей паперовий черв'як роками ходив із нами по боксах. Тиснув руки. Усміхався. Святкував перемоги.

— І, схоже, паралельно використовував команду для «Другого вироку».

Саймон проводить долонею по обличчю.