Глава 26

Нора

Монітор біля ліжка тихо відмірює удари маминого серця.

Я сиджу на стільці поруч і вже кілька хвилин не можу змусити себе відвести від неї очі.

Вона така бліда, що здається неживою. Під очима темні кола, риси загострилися. До руки під'єднана крапельниця, на пальці — датчик.

Дихай, мамо. Просто дихай.

Лікар Джуліана стоїть з іншого боку й перевіряє показники. Виглядає він не набагато краще за нас усіх — втомлений, неголений, із почервонілими очима.

Та виконує всі маніпуляції чоловік на диво спокійно.

Це трохи заспокоює і мене.

— Препарат уже виходить з організму, — нарешті чую від нього. — Пульс стабільніший. Дихання теж. Але вона отримала серйозну дозу, плюс стрес, зневоднення й виснаження.

— Вона прокинеться?

Він дивиться на мене.

— Повинна.

Повинна.

Ненавиджу це слово.

— А точніше?

— Точніше зараз вам ніхто не скаже. Організм реагує нормально, і це головне. Але найближчі дні їй потрібен спокій.

Я знову дивлюся на маму.

Виродки намагалися всіх переконати, що вона серійна вбивця. Кілька годин тому її збиралися вбити й закрити цю історію назавжди. Тепер поліція розшукує маму...

Але зараз вона просто лежить переді мною.

Жива.

Але чи закінчилося хоч щось насправді?

Ми знайшли її.

Врятували.

Та «Другий вирок» нікуди не зник.

І якщо світловолоса жінка сказала правду про двадцять жертв...

Скільки тоді їх було насправді?

І що ще ми досі не знаємо?

Я нахиляюся ближче до мами й тягнуся до її руки, але зупиняюся.

— Я посиджу тут.

— Ні, не посидите.

Лікар навіть не відривається від монітора.

— Вона спатиме ще щонайменше кілька годин. Ви їй зараз нічим не допоможете. А мені заважатимете. Ідіть, Норо.

Я вже відкриваю рот, щоб сперечатися. Не хочу нікуди йти. Після всього, що сталося, сама думка залишити маму хоча б на кілька хвилин здається неправильною.

Та лікар нарешті дивиться на мене.

І я здаюся. Повільно підводжуся й ще раз озираюся на ліжко.

Мама жива.

Ми встигли.

Але чи справді тепер вона в безпеці?

Ще вчора люди «Другого вироку» зайшли просто в маєток Крейна.

Що завадить їм спробувати ще раз?

Виходжу в коридор.

У будинку незвично тихо. Десь працює рація, на кухні хтось поставив каву, час від часу повз проходять люди Крейна. Після нападу маєток уже зовсім не схожий на розкішний дім.

Скоріше на місце, яке готується до наступного удару.

У вітальні сидить Джуліан. Виглядає кепсько, але це не заважає йому говорити й віддавати короткі накази.

Його дім уже один раз зламали.

І, судячи з його обличчя, він не збирається дозволяти зробити це вдруге.

Трохи далі, за столом із ноутбуками, сидить Тео. Виглядає так, ніби нормально не спав кілька діб, але все одно щось перевіряє.

Вейл стоїть поруч.

Він живий.

Холт живий.

Саймон теж.

Мама жива. І Леон.

Поки що всі живі.

Чомусь саме це «поки що» не дає мені спокою.

Із сусідньої кімнати долинають голоси. Я йду туди.

Чую, що розмовляють Саймон із Леоном.

Саймон уже почувається огірочком — цілком здоровий, рухливий і, здається, нарешті повернувся до свого звичного стану.

— Відлучився на кілька годин і знову не втримався, щоб повернутися цілим, — бурчить він, влаштовуючись зручніше.

Леон усміхається своєю фірмовою посмішкою.

— Я намагався. Але стіни в тому хоспісі виявилися міцнішими за моє плече.

— Ну ти й дилетант. –Саймон ще раз оглядає його з ніг до голови. — Але я все одно радий бачити тебе на ногах, мрець.

— Це взаємно. І тепер нам треба подумати, що робити далі.

Що він має на увазі?

Зупинившись у дверях, на хвилину завмираю.

Після всього, що сталося, їхня звична перепалка звучить трохи дивно. Але, мабуть, саме зараз це й потрібно їм обом.

Щось нормальне.

Щось із того їхнього життя, де були траси, перегони, машини й дурні жарти, про які Леон мені розповідав.

Леон помічає мене.

— Як Марта?

Не втримавшись, заходжу до кімнати.

— Спить. Лікар мене вигнав. Каже, препарат виходить, але їй потрібен час. Можливо, кілька днів, щоб нормально оговтатися.

Леон помітно видихає.

— Так. Я це проходив.

І саме тоді у дверях з'являється Коул.

— Вона прийшла до тями.

Усі одразу замовкають. Він говорить про ту світловолосу жінку.

— Може говорити? — лунає голос Крейна з коридору.

— Каже, що так.

Світловолосу помістили в окремій кімнаті на першому поверсі.

Коли ми заходимо — я, Леон, Тео, Вейл, Крейн і Холт, — вона вже сидить на стільці біля столу.

Саймон теж іде слідом.

Я уважно розглядаю жінку, бо там, у хоспісі, мені було зовсім не до цього.

Світле волосся збилося в неохайні пасма. Вона невисока, худорлява, на вигляд трохи старша за маму. На зап'ястях залишилися сліди від наручників.

Вона теж виснажена. Навряд чи там із нею особливо церемонилися. Але погляд у неї ясний.

Жінка так само уважно розглядає всіх нас, а потім нарешті говорить:

— Мене звуть Евелін Грей.

Ім'я мені нічого не каже.

Поглядаю на Тео, Леона, інших.

Схоже, їм теж.

— Ви теж працювали на «Другий вирок»? — уточнює Крейн.

Евелін спочатку мовчить.

Потім відповідає:

— Працювала у внутрішній логістиці.

Говорити їй важко, тому вона робить паузу.

— На мені були захищені канали, маршрути, тимчасові об'єкти, доступи й документи.

Крейн уважно слухає.

Евелін продовжує:

— Я не ухвалювала вироки. Не обирала людей. – опускає погляд на власні руки. — Просто робила так, щоб після рішення все працювало так, як мало працювати.

Просто робила так, щоб усе працювало.

Дивно, як багато смертей може поміститися в одне таке речення.

Але зараз мене хвилює інше, тому я підходжу ближче.