Глава 25

Леон

У маєтку вже ніхто не сперечається, хто їде.

Крейн наказав підготувати дві групи, і за останні кілька хвилин хол перетворився на імпровізований штаб. На столі лежать рації та зброя. Люди Крейна перевіряють спорядження, говорять коротко й по справі. Десь поруч лікар укотре вимагає, щоб Джуліан сів, але той уперто стоїть поряд із Тео.

Виглядає він, чесно кажучи, паршиво. Схоже, йому все-таки добряче дісталося. Але команди віддає чітко, як і завжди.

— Коуле, перша група твоя. Вейл і Леон — із вами. Друга заходить із північного боку, якщо підтвердимо об'єкт. – швидко віддає накази.

Коул коротко киває й одразу починає планування.

Я затягую ремінь жилета й дивлюся на Нору.

Дівчина стоїть трохи осторонь. Жилет на ній завеликий, але ремені вона затягнула так сильно, що здається, ніби їй важко навіть дихати. Втім, справа точно не в жилеті.

Відтоді як Тео знайшов слід фургона, вона майже не говорить.

Просто дивиться на екран, де досі висить фотографія Марти з новин.

Головна підозрювана.

Мені хочеться розбити монітор. Хочеться, щоб усього цього просто не було.

Та, на жаль, це вже стало нашою реальністю.

Нора раптом помічає, що я на неї дивлюся.

— Що таке, Леоне?

— Та нічого. Просто хвилююся за тебе.

— Не потрібно за мене хвилюватися.

Я підходжу ближче.

— Ні, потрібно. Ти тільки вдаєш із себе сильну, але я знаю, як тобі зараз. Спочатку я думав відмовляти тебе їхати з нами. А тепер розумію, що тобі це потрібно. Тільки тримайся поруч із нами. Без самодіяльності.

Вона спочатку мовчить, а тоді киває.

— Добре.

— І якщо почнеться стрілянина, а вона, швидше за все, почнеться, робиш те, що скаже Коул. Ніякого додаткового героїзму.

На її обличчі з'являється щось середнє між роздратуванням і втомою.

— Дивно чути це від чоловіка, в якого за останній час стріляли, били, ще й до того двічі витягували з халепи.

— Ну от бачиш, через що я пройшов. Тепер можу навіть давати кваліфіковані поради.

Нора все-таки всміхається.

Чудово.

Проте усмішка майже відразу зникає.

— Я маю знайти маму, — важко зітхає.

— Ми її знайдемо.

Добре, що цього разу Нора не сперечається. Просто киває.

І тут голос подає Тео.

— Стривайте.

Усі погляди повертаються до нього.

Він дивиться на монітор, і я бачу, як у нього змінюється обличчя.

— Вони виклали якесь відео.

Нора опиняється біля нього першою. Ми підходимо слідом.

На відео — Марта.

Вона сидить на стільці в якійсь обшарпаній кімнаті. Бліда, виснажена. Стає її шкода. Перед нею на столі стоїть склянка води. Марта дивиться просто в камеру.

Жива.

Це добре.

Краєм ока помічаю, як Нора стискає спинку стільця, на якому сидить Тео.

«Мене звати Марта. Я працюю патологоанатомом...»

Далі кілька секунд тиші.

Потім Марта спокійним голосом розповідає, як після смерті чоловіка втратила віру в закон. Як нібито сама обирала людей, яких вважала винними. Як Морріс допомагав їй. Як Леон Рейв мав стати ще однією жертвою.

Почувши власне ім'я, відчуваю, як усередині все закипає.

Вони зробили це.

Знайшли цапа-відбувайла. Не просто підкинули докази, а посадили Марту перед камерою й змусили саму підтвердити їхню брехню.

Скільки ще це триватиме?

Поглядаю на Нору.

Вона зблідла так, що мені вже стає страшно за неї.

«...Після смерті Рафаеля ми з донькою залишилися самі...»

Нора різко видихає.

— Рафаель.

Тео обертається до неї.

— Що таке, Норо?

— Нічого. Просто... вона назвала тата Рафаелем.

Нора не відриває очей від екрана.

— Зазвичай вона так називала його, коли сердилася на нього. А ще я пам'ятаю, вони з татом колись домовилися, що звернення на ім'я може бути сигналом, якщо щось не так.

Здається, всі на кілька секунд завмирають.

Нора продовжує дивитися на матір.

— Вона жива. І, схоже, чудово розуміє, що говорить.

— То що будемо робити? — питає Коул.

— Думаю, вона спеціально залишає нам підказки, — тихо каже Нора.

І цього мені достатньо.

Я навіть не сумнівався, що Марта в полоні не сидітиме просто так і чекатиме, поки все закінчиться. Вона надто розумна для цього.

Тео раптом починає щось перевіряти.

— Ану тихо.

— Що таке?

Він відмотує відео назад на кілька секунд і додає гучності.

Спочатку я чую тільки голос Марти.

Потім — слабке тремтіння. Десь на задньому плані щось тихо дзенькає.

І майже одразу крізь її слова проривається низький протяжний гудок.

Нора різко нахиляється ближче.

— Давай ще раз.

Тео запускає фрагмент знову.

Цього разу всі мовчать.

Гудок.

Ледь чутне подзенькування скла.

І вібрація.

— Потяг! — вигукує Нора.

Тео вже щось перевіряє.

— Схоже на те. Зараз спробую прибрати голос і витягнути фон окремо.

За кілька секунд у динаміках залишається приглушений шум кімнати, і гудок стає чіткішим.

Коул теж нахиляється до монітора.

— Якщо в кімнаті так вібрує скло, залізниця має бути зовсім близько.

Я дивлюся на Тео.

Нарешті.

Це вже конкретна зачіпка, яка звужує коло пошуків.

— У нас є М-17, східна промзона і залізниця, — кажу. — Цікаво, що з цього можна скласти.

Тео вже не слухає, бо починає пошук.

Кілька хвилин чути тільки як зосереджено сопе Тео.

Він відкриває одну карту за іншою, звіряє адреси зі старими реєстрами й щось швидко занотовує поруч.

— Східна промзона, об'єкти медичного призначення, які працювали зі старою системою доступу М-серії... — бурмоче. — Є п'ять варіантів.

Коул віддає вказівки.

— Дивись залізницю. Нам потрібні тільки ті, біля яких проходить діюча колія.