Глава 24

Марта

Холодно.

​Я намагаюся вдихнути, але чомусь не виходить. Повітря не доходить до легень. А ще воно гірчить. І тхне старим бетоном, іржею та... антисептиком.

​У голові гуде, неначе там працює трансформатор. Та навіть язик присох кудись до піднебіння. Спроба поворухнути пальцями вимагає надзусиль — тіло чуже, важке.

​Та як-не-як мозок починає фіксувати симптоми. Сильна м'язова слабкість, сухість слизових, сплутаність свідомості. Не схоже на той препарат, який вони використовували для імітації смерті Леона та інших жертв. Тоді пульс і дихання були б майже невловимі. Значить, це було седативне. Можливо, навіть кінська доза, щоб знерухомити мене.

​«Отже, вони справді не збиралися мене вбивати. Принаймні поки що».

Пам'ять без попередження підкидає останні секунди перед провалом у темряву. Постріли. Брязкіт металу. Чиїсь руки на моїх зап'ястях. І крик Нори.

Моєї Нори.

Від цієї згадки нудота підступає до горла. За неї страшніше, ніж за себе.

Змушую себе розплющити очі. Голова відразу вибухає тупим болем, і на кілька секунд доводиться знову заплющити очі. Потім пробую ще раз.

Світ повертається уривками. 

Сіра стіна. Стеля. Жовтувате світло. Темні двері.

Поволі повертаю голову.

Не підвал. Принаймні не схоже. Обдерті стіни, стара плитка на підлозі, вікна закриті металевими листами. У кутку під стелею чорніє маленька камера.

Отже, за мною спостерігають.

Поряд стоїть порожня медична каталка. На металевій рамі під кількома шарами подряпин видніється напівстертий напис: М-17.

Не знаю, що це означає.

Але запам'ятовую.

Зараз я взагалі намагаюся запам'ятати все.

Десь далеко щось гуркоче.

Спершу здається, що це знову шумить у голові після препарату. Але звук наростає. Підлога трохи тремтить, а металева каталка поруч тихо дзенькає одним із коліс.

Потім долинає протяжний гудок.

Потяг.

Я завмираю й просто слухаю.

Стук коліс якийсь час котиться десь за стінами, поступово віддаляючись, доки кімната знову не занурюється в тишу.

Десь неподалік залізниця.

Не знаю, чи це колись мені допоможе. Не знаю навіть, чи матиму можливість комусь про це розповісти.

Але повторюю подумки, ніби вчу напам'ять:

М-17. Металеві вікна. Потяг.

І тільки тоді дозволяю собі подумати про Нору.

Двері відчиняються. Заходять двоє чоловіків. Не кажуть ані слова. Просто підходять, беруть мене попід руки й різко піднімають. Ноги ще погано слухаються після препарату, але я змушую себе йти сама, аби вони не тягнули мене по підлозі.

Мене ведуть довгим коридором. Під ногами щось скрипить. Широкі дверні отвори, на стінах подекуди залишилися кріплення від поручнів. Це точно не якась підземна база. Більше схоже на старий медичний чи реабілітаційний центр.

Мене заводять у невелику кімнату й силоміць саджають на стілець.

В очі одразу б'є різке світло. Мружуся, чекаючи, поки зір трохи звикне. Переді мною стоїть звичайний стіл. На ньому — склянка води й товста закрита папка. Трохи далі, на високому штативі, просто на мене дивиться об'єктив камери.

І тут усе стає зрозуміло.

Ось навіщо я їм жива.

Охоронці відходять до дверей. За кілька секунд у коридорі чути кроки, і до кімнати заходить чоловік.

Він без маски. На ньому темний костюм, і спочатку я просто дивлюся, намагаючись зрозуміти, звідки знаю це обличчя.

А потім упізнаю.

На мить мене ніби прибиває до стільця.

«Ні. Тільки не він».

Шість років тому він стояв на цвинтарі біля труни Рафаеля. Тоді ще керував його підрозділом у поліції. Тиснув мені руку, говорив слова співчуття. Потім нахилився до Нори й сказав їй, що її батько був одним із найкращих поліцейських, з якими йому доводилося працювати.

Я дуже добре пам'ятаю той день.

І дуже добре пам'ятаю його.

— Ви?.. — виривається в мене.

Він підходить ближче й спокійно дивиться мені в очі.

— Давно не бачилися, Марто.

Від його спокою стає ще моторошніше. Він навіть не намагається приховати обличчя. І тільки тепер я по-справжньому замислююсь, що це означає.

​— Ви навіть не маскуєтесь, — констатую. Усередині все стискається від передчуття.

​Він злегка схиляє голову, ніби погоджуючись із моєю логікою.

— На цьому етапі це вже не має значення.

Він підходить до столу й відкриває товсту папку.

Я опускаю погляд.

Зверху лежать копії записів Рафаеля. Впізнаю його почерк одразу. Нижче — мої робочі журнали з моргу, накладні на препарати з підписом Морріса, медичні карти знайомих уже прізвищ.

Перегортаю кілька сторінок і спочатку навіть не розумію, що саме мене так лякає.

А потім доходить.

Вони взяли справжні документи. Справжні імена. Справжні події. Просто зв'язали їх між собою так, як їм було потрібно.

За цією версією після смерті Рафаеля я знайшла його записи. Дізналася про людей, яких він колись перевіряв, і вирішила закінчити те, що не встиг він.

Тільки вже по-своєму.

Не через поліцію.

Через морг.

Маючи доступ до тіл і медичні знання, я нібито сама обирала жертв зі списку Рафаеля. Морріс став моїм спільником. Я підробляла записи, діставала препарати, приховувала справжні причини смерті.

А потім доходжу до Леона.

У цій історії він — моя єдина помилка. Людина, яка мала померти, але раптом прокинулася. І тієї ночі я нібито вивозила його з моргу не для того, щоб урятувати, а щоб позбутися доказу власного невдалого вбивства.

По спині пробігає хвиля холодних мурах.

Вони навіть не вигадали хорошу брехню. Їм не довелося. Взяли правду, розібрали на шматки й склали назад так, як було вигідно їм.

І раптом у голові спливає голос Рафаеля.

«Вони не карають винних. Вони вирішують, хто винен».

Тепер вони вирішили, що винна я.

Чоловік дістає з внутрішньої кишені піджака планшет і кладе його поверх папки.