Глава 23

Нора

— Мамо! — кричу, і здається, що зараз охрипну.

​Стрілянина вщухла, але раптова тиша, яка настала після неї, здається ще страшнішою. Повітря не вистачає. Катастрофічно не вистачає. У приміщенні тхне паленою проводкою і чимось нудотно-солодким. Це що, кров?

​У коридорі пульсує червонюще світло, від чого підсвідомість підкидає картинки якогось моторошного старого будинку з фільмів жахів, де стіни покриті нутрощами.

​Я біжу. Під ногами відчуваю уламки скла і ще щось, на що просто не звертаю уваги. У легенях пече. Не повіривши, що мами ніде немає, я вирішила сама перевірити всі приміщення.

​Медичне крило. Порожньо. Лише розкидане обладнання та коробки.

​Бункер. Двері відчинені. Там Саймон на каталці, Холт, який хрипить, затискаючи прострелене стегно, і Вейл. Забігає лікар, щоб допомогти Холту.

​Далі за планом кімната мами. Порожня.

​— Де вона?! — відчайдушно верещу.

Один з охоронців Джуліана, витираючи кров з обличчя, переступає через тіло вбитого нападника.

— Ми перевіряємо периметр, міс. Наразі найкраще для вас — залишатися в укритті.

​— Вона не могла випаруватись! — все одно кричу та кидаюсь до нього. — Її, мабуть, схопили... викрали!

​Паніка огортає у свої невидимі тенета, вимикаючи інстинкт самозбереження. Я не думаю про те, що, можливо, хтось із нападників ще знаходиться на території. Зараз просто не до цього. Я не можу втратити ще й маму. Яка ж я була дурна... Сердилася на неї. Але зараз усе це відступає.

​Я рвуся в бік службового виходу. Якщо вони забрали її, то не встигли від'їхати далеко. Треба кинутися в погоню. У голову приходять шалені, неадекватні думки.

​Чиїсь руки охоплюють мене за плечі та різко смикають назад.

— Норо. Зупинись, будь ласка.

​Це Леон. Його голос такий хриплуватий і, я б навіть сказала, темний. Хоче мене заспокоїти? Дарма, зараз не до цього. Але відчуваю, що він теж наляканий не менше за мене.

​— Відпусти мене! — відчайдушно висмикуюсь.

Але він стискає міцніше, блокуючи мої випади.

— Якщо вони її забрали, то поїхали тільки-що! – не здаюся.

​— Стій! А якщо на території сховалися їхні люди? Вони можуть схопити й тебе. 

— Але це ж моя мама! — Б'ю його в груди. Один раз, другий. Б'ю з такою силою, що руки німіють. Хочу зробити йому боляче. Хочу пробити цю стіну, бо мій світ просто зараз руйнується.

​— Відпусти, я сказала! — кричу йому просто в обличчя, але Леон не відступає.

​Здається, мої удари його навіть не зачіпають. А потім він стискає мої руки так, щоб я вже не змогла бити його і не змогла вирватись.

​— Я знаю, що це непросто, — лунає від нього. Відчуваю, як важко здіймається його грудна клітка.  — Але одна ти нікуди не підеш. Для початку потрібно заспокоїтись.

​Ці слова чомусь все одно не заспокоюють. Але приходять раціональні думки, що змушують агресію відступити. Я перестаю боротися. Слабну в його руках, немов лялька. Більше навіть не можу кричати. Ми стоїмо серед розтрощеного коридору, задихаючись від безсилля. І я приречено дивлюсь у бік виходу.

​За мить уже змушую себе вдихнути і відступити від Леона. Паніка нікуди не зникає, вона просто осідає десь глибше, від чого утворюється крижаний клубок під ребрами.

​Маєток зараз схожий на якусь братську могилу. Але люди Крейна вже розгрібають наслідки. Проходячи повз ізолятор, я краєм ока помічаю на підлозі тіло, яке вже накрили простирадлом. Отже, Морріса прибрали. Бачу лише його взуття. Людина, яка знала всі таємниці «Другого вироку», все-таки отримала кулю. І навіть безпечний будинок Крейна не допоміг.

​І мені зовсім не шкода його. Шкода тільки мою маму. Вона не має постраждати в цьому всьому. Просто вона виявилась занадто людяною, щоб не залишити Леона в біді. Хто ж знав, що все настільки серйозно і все це приведе нас до «Другого вироку».

Заходжу до медичного блоку, де вже метушиться лікар. Він якраз закінчив із Холтом. Здається, у того все буде добре: куля пройшла навиліт, не зачепивши нічого серйозного. Із Саймоном теж усе гаразд, лікар перевірив його показники.

​Поранення Джуліана виявилося не таким критичним. Він зараз у нашому імпровізованому центрі управління. Точніше, в тому, що від нього залишилося після вибуху. У нього травма голови, і лікар щойно закінчив робити перев'язку, і весь час невдоволено бубонів про можливий струс мозку та тріснуті ребра. Але Крейн просто відмахується від нього і продовжує жорстко віддавати накази охороні. Цей чоловік наче якийсь термінатор. Здається, ніщо у світі не здатне його похитнути. Хто ж він такий насправді?

​Але я вже не слухаю їх. Ноги самі несуть мене до заднього коридору. Туди, де, за словами охоронців, система сама відчинила двері вбивцям.

​Тут значно холодніше. З вулиці тягне нічною свіжістю, яка зараз здається абсолютно недоречною. Іду в бік дверей і раптом чую металевий брязкіт під черевиком.

​Опустивши погляд, завмираю. Скальпель. Що він тут робить? Невже мама намагалася захиститися? Можливо, їй навіть вдалося когось поранити. Тільки б вона сама при цьому не постраждала... На очі миттєво навертаються сльози.

​Повільно присівши, я таки помічаю кров на лезі. Сподіваюсь, хтось із нападників отримав своє. Але за кілька сантиметрів від скальпеля бачу інші плями та хаотичні сліди — тут натоптано важкими черевиками. Наче відбулася жорстка сутичка. Боротьба. Можливо, саме тут її схопили й потягнули до виходу.

​Занурена у свої думки, я навіть не помічаю, як до мене підходить Вейл.

​— Вони не вбили її, — чомусь каже він.

​— Звідки ви можете знати? — піднявши очі, заглядаю в його обличчя. Горло знову стискає спазмом. Ще мить, і я просто розплачуся.

​— Тому що якби хотіли вбити, то не забирали б. Зробили б це тут. Значить, вона для чогось їм потрібна.

​Він говорить це так буденно, але для мене ці слова звучать як удар. З'являється надія, що мама жива, та ця думка приносить полегшення всього на мить. Одразу ж виникає інша, значно страшніша.