Глава 22

Марта

Годинник на стіні показує третю ночі, але в маєтку Крейна ніхто не спить. Вони повертаються мовчки. Обличчя втомлені й сірі. Люди Джуліана щось заносять. Але я вихоплюю поглядом Нору. Мені абсолютно не подобається, як вона виглядає: схоже, ніби з неї викачали все життя. Погляд якийсь порожній.

«Що сталося?»

Вона зупиняється посеред коридору, а я роблю крок назустріч. — У тебе все гаразд? На тобі обличчя немає. 

— Мамо, ми таке знайшли... Там була дата і координати. Та дорога, на якій трапилася аварія...

Я замовкаю. Я підозрювала... Та ні, я точно знала, що смерть Рафаеля не була випадковістю. Інтуїція завжди кричала про це, хоч би як поліція не намагалася все списати на нещасний випадок. А зараз про це говорить і моя донька.

— Тата справді вбили, — Нора дивиться кудись крізь мене.

Мені хочеться кинутися до неї й обійняти так сильно, щоб вона забула про всі ці проблеми. І я не стримуюсь. Міцно обіймаю її. — Ми зможемо це довести, — кажу їй.

Краєм ока помічаю Леона. Теж стоїть напружений, але в розмову не втручається і нічого не коментує. Мені не хочеться нічого йому казати. Проте відзначаю, що він начебто цілий.

«Хоч цього разу нікуди не вліз і приїхав без нових поранень чи синців».

Відпустивши Нору, йду перевірити стан Саймона. Поки що він важкий, але стабільний. Крововтрата була серйозною, проте найгірше позаду.

​«Спи. Принаймні сьогодні ти вже відвоював своє», — думаю я, поправляючи крапельницю.

​Вийшовши від нього, я прямую до нашого імпровізованого командного центру. І одразу розумію: насувається щось страшне. Я ніколи не бачила Джуліана настільки напруженим. Одразу кидається в очі його знервованість, з якою він різко роздає накази своїм людям.

​Вловлюю уривки його фраз:

— Подвоїти охорону периметра. Налаштувати всі камери. Перевести маєток у режим нічного блокування.

​Тео вже теж тут, щось перевіряє за моніторами.

— Зроби кілька копій дисків із V-3, — командує йому Крейн. — Одну скинь на наш сервер, оригінали — в сейф.

— Зрозумів, — лише киває хлопець.

​— Підготувати машини, щоб вони були готові до евакуації, — це Джуліан звертається вже до начальника охорони.

​Леон заходить до кімнати і теж хмуриться.

— Тобто, якщо вони вичислять нас... буде відповідь?

— Обов'язково, — Крейн пильно розглядає план маєтку.

— І коли ж? — уточнює Леон.

— Я б на їхньому місці не зволікав.

​Від цих слів мені одразу стає недобре. Тривога миттєво заповнює простір. Залишивши їх планувати оборону, я повертаюся до медичного крила. Треба перевірити наявність ліків на випадок найгіршого сценарію.

​Заглянувши до ізолятора, помічаю, що й Морріс не спить. Сидить собі на ліжку в напівтемряві. Не знаю чому, але вирішую зайти до нього.

​— Ви знайшли V-3? — тихо запитує.

​Я мовчу, але Морріс, здається, і так усе розуміє по моєму обличчю.

​«Монстр», — проноситься в думках.

— Тоді вони прийдуть, — констатує беземоційно. Чомусь із його вуст це звучить як вирок.

​— Звідки така впевненість? — пирхаю.

​— Тому що я довго на них працював. Ніхто не залишить непотрібних свідків. — Він дивиться на мене своїми порожніми очима з тінню приреченості. — Звісно, вони не тільки захочуть врятувати інформацію, ви ж це розумієте?

​— А що ще?

​— Усунути людей, які знають забагато.

​Я нічого не відповідаю, мовчки розвертаюся і йду.

​Якраз закінчую перевіряти наявність ліків, коли відчуваю, що перестає працювати вентиляція, а холодильники замовкають. Усе занурюється в темряву. Дихання перехоплює. Завмерши на місці, інстинктивно стискаю в руці коробку з якимись ліками і боюся навіть гучно вдихнути.

​Чую якісь дивні звуки. Спалахують червоні лампи аварійного живлення, але чомусь вони вмикаються не скрізь, а лише в нашій частині будівлі.

​Через рацію відновлюється зв'язок.

​— Центральний шлюз... відкритий, — розгублено доповідає один із охоронців.

​— Хто це зробив? — гарчить Крейн, а мені стає ще тривожніше.

​— Ніхто... Система показує авторизований доступ.

​Холод пронизує мене до кісток.

​Авторизований доступ.

​«Маєток що, сам впустив їх усередину? У них що, є запасні ключі? Це жарт якийсь?»

​І за мить уже починається справжнє пекло. Здається, десь біля головних воріт. Я чітко чую перестрілку.

А потім чути моторошний скрегіт металу. Якась машина таранить зовнішній бар'єр. Перестрілка миттєво посилюється.

​«Невже вони так швидко нас вирахували? Це справді "Другий вирок" прийшов по наші душі?»

​— Напад на головні ворота! — кричать у загальну рацію. — Усі вільні групи, захищати периметр!

​У коридорах лунає важкий тупіт черевиків. Охорона Крейна готується відбивати атаку.

​«А раптом вони вже всередині? Раптом це якийсь відволікаючий маневр? Або взагалі всі тут діють заодно?» Думки шаленіють, одна божевільніша за іншу.

​Хаос розгортається блискавично. «Потрібно до Нори», — пульсує в голові, але якась невідома сила змушує мене спочатку заштовхати каталку Саймона до захищеної кімнати. Ніби спрацьовує інтуїція.

​З рації проривається голос Леона:

— Норо, нам потрібно вниз!

— А ти не висовуйся! — кричить донька.

— Я й не висовуюсь!

— Ти щойно висунувся!

​Навіть у цьому пеклі вони примудряються одне одного підколювати.

​Але їх перебиває холодний голос Вейла. Він точно знає методи нападників краще за будь-кого з нас:

— Можливе проникнення в задню частину будівлі! Зайшли через шлюз! — репетує.

​Я встигаю заблокувати двері бункеру,  після того як завезла туди Саймона на каталці. Відступаю в тінь і обережно визираю за ріг. Саме тієї миті дві постаті в чорному тактичному спорядженні безшумно виринають біля кімнати, в якій тримають Морріса.

​Усе відбувається до жаху швидко й буденно. Охоронцю, що чергував біля дверей, прострелюють голову раніше, ніж він встигає хоча б торкнутися своєї зброї.