Глава 21

Нора

Солоний запах крові заповнює салон. Так щільно, що кожен вдих дається важко. Я намагаюся затискати рану Саймона, відчуваючи, як липка волога просочується крізь тканину і залишається на моїх пальцях. Леон шокований, і тому Саймона я взяла на себе. Здається, йому непереливки. Повіки раз у раз заплющуються.

​Леон теж блідий, наче смерть. Та все ж позирає на Саймона. Але мені здається, що він дивиться кудись крізь нього. У власне пекло. Він мовчить, і це лякає мене. Хочеться якось підбадьорити, але зараз не до цього.

​«Коли вже закінчаться всі ці смерті?»

​Коли під'їжджаємо, люди Крейна працюють швидко. Саймона миттєво підхоплюють і перекладають на каталку.

​— У медичний блок, швидко! — командує Джуліан.

​І вся ця метушня переміщається всередину. Я біжу за ними. У коридорі вже бачу маму разом із лікарем. Всі зосереджені і суворі. І, як би це смішно не звучало, ми вже звикли до цього капця. У дорослих виходить не показувати зайвих емоцій чи паніки. Тільки я ще не опанувала цю неймовірну здатність.

​Лікар на ходу оцінює крововтрату.

— Куля пройшла навиліт, правий бік. Великі судини візуально цілі, але крововтрата серйозна, — констатує лікар на ходу. Беремо його.

​Мама відразу кидається допомагати, і вони забігають до операційної. Двері зачиняються просто перед моїм носом. Мені там однозначно нема чого робити.

​Адреналін, який до цього тримав мене на ногах, стрімко падає. Притулившись спиною до стіни, розглядаю свої руки.

​«Треба змити з себе цю кров. Змити втому цього дня. Змити все, що можна».

​Тихенько поглядаю на Леона. Він стоїть за декілька кроків від мене, весь такий напружений. І, здається, йому боляче, бо бачу, як він кривиться, хоч і відчайдушно намагається не показувати цього.

​— Що там у тебе? — відриваюсь від стіни.

​Помічаю погляд його темних, втомлених очей.

— Ти про що? Про список моїх найкращих рис?

​— Взагалі-то я говорю про твоє плече. Ну ти й придурок.

​— Норо, забий, усе нормально. Там нічого серйозного, — пробує відмахнутися, але помітно здригається, коли різко смикає рукою.

​— Давай сідай, хоча б я гляну, поки лікар і мама зайняті.

​Він читає в моєму погляді те, що змушує його підкоритися й опуститися на стілець. Принаймні я сподіваюся на це. Обережно розстібнувши куртку, стягую її з плеча. Він трохи піднімає одяг, і я бачу, що шкіра навколо старого шва злегка набрякла. В одному місці проступила крапелька крові. Рана не розійшлась, але удар був достатньо сильним, і, здається, у нього серйозний забій.

​Чомусь усередині знову закипає злість. Злість на ситуацію. На цей клятий «Другий вирок». І найбільше — на цього нестерпного гонщика.

​— У гаражі були озброєні люди Крейна, — намагаюся стримувати лють. — Троє професіоналів і сам Крейн. Але ні, великий Леон Рейв вирішив, що без нього перестрілка не відбудеться.

​— Я просто намагався бути корисним, — кривиться, коли я злегка обробляю місце навколо шва.

​— Та тебе практично одразу повалили! Ти явно не Джекі Чан.

​— Нууу, я хоча б ефектно впав, — огризається Леон, намагаючись сховатися за звичною іронією.

​А я думаю про те, що жарти скінчилися. Руки на мить завмирають. Приходить чітке розуміння.

​— Саймон отримав кулю, бо відштовхнув тебе.

​Леон задумується. Він зціплює щелепи так, що я аж чую, як скрегочуть зуби. Він і так відчував провину, а я ще й вдарила в найболючішу точку. Ніби він мусив про це почути.

​«Дурепа».

​Закінчивши з пов'язкою, відчуваю, як усередині закипає кров.

​— Я не хочу, щоб наступного разу ти був на його місці.

​Леон піднімає голову й дивиться на мене уважним, глибоким поглядом.

​— Невже це зізнання в турботі? — хрипить.

​— Ще чого! Це погроза.

​Він пробує усміхнутися:

— Шкода. Моя версія мені подобається більше.

​— Ага, помрій.

​— То що? Сходиш зі мною на побачення, якщо я запрошу тебе? Звісно, коли це все закінчиться.

​— Що? Як ти можеш про таке думати в такий момент? – я в такому шоці, що ледь не зомліла. Побачення з самим Леоном Рейвом? Дівчата в університеті помруть від заздрощів.

​— А коли я маю про це думати? Моє життя покотилося під три чорти, якщо ти ще цього не помітила. Намагаюся якось потихеньку виплутуватися і жити. Мені взагалі-то двадцять три, а не сто три. Що мені ще залишається робити?

​Я лише гірко всміхаюся.

​Ми чекаємо півтори години, поки оперують Саймона. Леон більше не зронив ні слова. Сидить, спершись потилицею на стіну, і дивиться в одну точку. Завис.

З'являється втомлена мама. Але цього разу я не бачу в її погляді тієї похмурої безвиході, якої так боялася.

​— Його стан вдалося стабілізувати, —  не чекає наших питань. — Вважаю, йому дуже пощастило, що куля пройшла навиліт. М'які тканини серйозно пошкоджені, значна крововтрата, але життєво важливі органи не зачепило. Лікар зупинив кровотечу. Тепер він під наглядом.

​«Боже, скільки ще ми будемо тягнути сюди поранених людей і витягувати їх з того світу? Це вже якийсь абсурд. Здуріти можна. Весь час хтось стікає кров'ю або стає мішенню. Суцільний сюрреалізм».

​Тут втручається Леон, повільно піднімаючи голову:

— Він точно житиме?

​— Житиме, — киває мама. — Найближчими днями йому потрібен абсолютний спокій та медичний догляд. Але він викарабкається.

​Бачу, як Леон полегшено видихає. Наче невидимі лещата, що ламали йому ребра весь цей час, нарешті розтиснулися. В очах читається така відчайдушна вдячність, що мені стає ніяково вторгатися в цей особистий простір.

​Добре, що поки ми чекали, я встигла привести себе до ладу. Втома накочується несподівано. Здається, потрібно відпочити, бо я просто валюся з ніг. Проте підходжу ближче до Леона і, не кажучи ні слова, торкаюся його руки. Просто легкий дотик, щоб повернути його до реальності. Показати, що найгірше позаду.