Глава 20

Леон

«Бо той, хто тебе замовив, досі там».

​Ці кілька слів, що завмерли на екрані Тео, випалюють діру в моїй свідомості. Здається навіть, що з вітальні викачали повітря, а світло зникає. Уся ця бісова ситуація стиснулася до однієї точки на карті в Південному окрузі. Там, де мій старий гараж.

​«Бляха-муха…»

​— Нам потрібно з'їздити туди. Прямо зараз. – відходжу від столу, інстинктивно шукаючи свою куртку. Мені здається, що я правий, тому жодних дискусій вести не збираюся.

​— Леоне, я думаю, що це повний ідіотизм, — лунає льодяний тон Крейна.

​Уже за мить він перекриває мені шлях. Як завжди, цей чоловік випромінює незворушний контроль. Проте це мене лише дратує. Особливо зараз.

​— Цю точку могли вже засікти. Ти ж сам бачив, як швидко вони впровадили протокол знищення даних. Якщо телефон Саймона відслідкували, то цей твій гараж — просто пастка. Невже не розумієш?

​— А якщо Саймон там, і ті виродки саме зараз розбираються з ним? — підходжу до Джуліана. Усередині все кипить, але я намагаюсь стримуватись. — Я не сидітиму тут, чекаючи, поки вони повбивають усіх навколо. Якщо ми не поїдемо туди, доведеться йти пішки. Або я придумаю, як туди дістатися.

​Ми просвердлюємо один одного крижаними поглядами. Крейн зважує всі ризики та вже за мить киває Тео.

— Що там по зовнішньому периметру?

​Тео швидко перевіряє:

— Зараз, секунду, перевіряю трафік і камери... Це стара промзона. Половина міських систем там здохла ще в минулому десятилітті, — примружується, вдивляючись у потік коду. — Рух мінімальний. Аномальних скупчень мобільних пристроїв поблизу гаража не фіксую. Усе виглядає чисто, але ви ж маєте розуміти, що коли в діло втручаються профі, це нічого не гарантує. Навряд чи вони світитимуть своїми телефонами.

​— Що ж, збираємось, — нарешті командує Крейн. — З нами поїдуть троє моїх людей. Тео, вестимеш нас дистанційно. Марто, залишишся тут із Холтом, Вейлом і Моррісом. Так буде спокійніше. Норо, можливо, теж залишишся?

​— І не подумаю. Вам знадобиться свіже око криміналіста.

​Ми швидко збираємось. Люди Джуліана перевіряють зброю. Для них це так звично, ніби вони п'ють каву, а для мене, звісно, це дикість. Я натягую куртку, намагаючись не думати про те, що мене все-таки ще тривожить плече. Звісно, воно майже загоїлося, але до ідеального стану ще далеко.

​До мене мовчки підходить Марта. Здається, вона ще не оговталася після смерті Артура.

​— Леоне, бережи плече, — сухо мовить. — Бо більше ми тебе зашивати не будемо. Стечеш кров'ю. Замість того, щоб бути слухняним пацієнтом, ти постійно влазиш у якісь пригоди.

​Я лише криво всміхаюся, застосовуючи свій звичний сарказм:

— Нарешті тут починають вірити в природний відбір. Усе зі мною буде гаразд. Я маю розібратися з усім і повернути своє колишнє життя.

— Мамо, дай Леону погратись у детектива. Не бачиш, що це нова роль? Поки він не повернувся до свого автоспорту, — несподівано різко лунає голос Нори в мене за спиною.

​Обертаюсь, а вона вже стоїть поруч, теж повністю зібрана, з рішучим блиском в очах, від якого мене трошки пробирає.

​— Та й якщо що, я сама його зашию. Без анестезії.

​Я ж дивлюся на неї з дивною сумішшю вдячності і тривоги.

— А тобі краще все-таки залишитись тут.

​— Ти взагалі не починай. Ти точно мені не командир, — відрізає, крокуючи до виходу першою.

​«Ну за що мені ці дві вперті жінки, які постійно виводять мене на емоції?»

​За десять хвилин ми вже мчимо нічним містом. Ми з Норою та Крейном сидимо в першій машині. За кермом — один із мовчазних охоронців Джуліана.

​Що далі ми від'їжджаємо, то сильніше мене накриває минуле. Елітні фасади змінюються зовсім іншою картинкою. З'являються напівмертві майстерні, старі бетонні паркани з вицвілими вивісками. Дорога тут у значно гіршому стані, покриття нерівне, побите тріщинами, і машину раз у раз відчутно трясе.

​І що ближче ми наближаємось, то більше я згадую себе за кермом на трасі в перегонах. Серце стискається від раптового болю. Дивлячись у вікно, я бачив нас із Саймоном. Багато років тому, коли ми пропадали в цьому старому гаражі, доводячи до пуття мою першу розвалюху, яку ми гордо називали гоночним спорткаром.

​Тоді ми їли дешеву їжу прямо тут. Саймон навчив мене багато чому. Спочатку навчив не думати за кермом — відчувати машину, як власне тіло. Він знав мене краще за інших і завжди був поруч ще з тих часів, коли в мене не було ні грошей, ні спонсорів, ні імені.

«Саймон не міг мене здати», — ця думка б'ється в скронях у такт ударам серця. Так, я згоден, що люди можуть зрадити через гроші, як і казав Крейн. Але в Саймоні я чомусь упевнений на всі сто. Він із того рідкісного сорту людей, для яких відданість важить більше, ніж цифри на банківському рахунку. Він витягнув мене з того світу. Я відмовляюся вірити в те, що це він.

​Автомобіль різко скидає швидкість, коли повертає в темний провулок. Попереду вимальовуються знайомі обриси покинутого автодрому і низька будівля мого першого прихистку.

​— Ми на місці, — тихо доповідає водій.

​— Тео, що ти бачиш? — Крейн торкається навушника.

​У динаміку лунає напружений голос хлопця:

— Щось мені це не подобається. Камера на перехресті перестала передавати картинку двадцять хвилин тому. Останнє, що вона зафіксувала — це як зникає сигнал. Будьте дуже обережні.

​Виходимо з машини у вогку темряву. Дрібна колюча мжичка неприємно б'є в обличчя. Холод миттєво огортає тіло. Підходимо до металевих воріт, що здаються мені вирваними з мого минулого життя.

​Один із охоронців Крейна безшумно ковзає вперед, перевіряючи все. Двері, замок.

— Замок пошкодили, — шепоче тихенько, вказуючи на свіжі подряпини.

​Крейн миттєво перегороджує мені дорогу, притискаючи долоню до моїх грудей.

— Стій тут, мої люди підуть першими. — Він дістає зброю.