Глава 19

Нора

Нарешті бачу, як мама з людьми Крейна під'їжджають до маєтку. Машини мчать на величезній швидкості. Я вже чекаю на вулиці, зціпивши зуби. Передчуття якісь недобрі. Серце гупає занадто швидко. Двері однієї з машин відчиняються, незважаючи на те, що вона навіть ще не зупинилася. Першою із салону вибирається мама.

​Я завмираю. О Боже, вона вся в крові. Руки, куртка, навіть джинси — усе в крові. Паніка паралізує. Стою як укопана, не знаючи, що робити.

​— Мамо! — гучно верещу. Кидаюсь до неї, готова підхопити, якщо вона раптом почне падати.

​«Тільки не вона, тільки не знову».

​Але мама не падає. Так, вона бліда, і навіть є подряпини на обличчі, та тримається добре. Схоже, вона не поранена.

​— Це не моя кров, — відказує, навіть не дивлячись на свої руки. — Це кров Артура.

​А я тільки зараз помічаю, як люди Крейна витягують із заднього сидіння ще когось. Це Артур, колишній напарник мого батька. Ось кого поранили. Здається, його стан не дуже. І тут починається хаос.

​Лікар Джуліана вже біжить їм назустріч, роздаючи короткі накази. Охоронці миттєво вантажать пораненого і тягнуть вглиб будинку, до медичного блоку. Мама теж рушає за ними, але на секунду зупиняється біля Крейна. Дістає з кишені телефон із заляпаним кров'ю екраном і впихає йому в руки.

​— Артур знайшов інформацію як оплачували цикли. І встиг простежити фінансовий маршрут,  — кожне слово лунає в нічній тиші, наче постріл.

​Коли виходить Леон, мама поглядає і на нього. Він стає позаду мене.

​— Ми дізналися, що Леона замовили набагато раніше. Задовго до того дня, коли на тебе напали, Леоне.

Сказавши це, вона теж біжить за пораненим. Ми ж заходимо до будинку. Поки що незрозуміло, як діяти і взагалі що думати. Інстинктивно чекаю від Леона якогось колючого саркастичного жарту — його звичної броні, якою він завжди відгороджується від реальності.

​«Дожилися. Живемо в небезпеці й віджартовуємось одне від одного. І де воно — нормальне реальне життя? Хоча... коли в мене взагалі було нормальне життя? З дитинства переживала за тата, щовечора чекала його додому, а коли його не стало, твердо вирішила, що піду в криміналістику».

​Проте сьогодні дійсно не до жартів. Леон напружений. І, здається, зараз йому зовсім не хочеться нічого говорити. Він шокований, адже щойно ще раз переконався, що його недавнє минуле — це суцільна брехня. Мабуть, йому боляче. Потрібно якось підтримати його.

— Леоне, ти як? — тихо запитую, обережно торкнувшись його плеча.

​Він важко зітхає, не відриваючи погляду від стіни навпроти.

— Та як тобі сказати? Паршиво. Але, можливо, інформація, яку привезла твоя мама, хоч якось допоможе нам просунутися в цій справі. Так хочеться, щоб усі вони заплатили сповна за це.

​Нам залишається лише чекати. Чи виживе Артур — невідомо. Мама в тій метушні так і не сказала, наскільки серйозне в нього поранення, тож ми просто завмерли в невідомості. І це чекання під зачиненими дверима здається справжньою вічністю. Кожна секунда розтягується на годину.

​Я сиджу на дивані, спершись ліктями на коліна, і бездумно дивлюся в одну точку на підлозі. Десь збоку Тео щось зосереджено перевіряє. Крейн нерухомо завмер біля вікна. Леон стоїть поруч зі мною і мовчить. Задумався, наче відчайдушно намагається скласти в голові пазл, у якому досі бракує найважливіших деталей.

​Нарешті двері відчиняються, і в коридорі з'являється мама.

​Я миттєво підхоплююся на ноги, відчайдушно сподіваючись, що все добре. Але, тільки-но глянувши на неї, одразу розумію — новини невтішні. Її обличчя змарніле, сіре від утоми, а погляд абсолютно порожній і виснажений. Мені навіть не потрібно нічого питати. І так усе ясно по її очах.

​— Мамо? — мій власний голос неймовірно тремтить, зриваючись на шепіт.

​Вона зупиняється і лише гірко хитає головою.

— На жаль, він не вижив.

​Ми не знаходимо, що на це відповісти. А мама продовжує, дивлячись кудись повз нас:

— Куля пошкодила велику судину і зачепила легеню. Він втратив надто багато крові ще до того, як ми довезли його сюди. Лікар зробив усе можливе, намагався врятувати його, але... дива не сталося.

Мама намагається приховати емоції. Для неї це не просто втрата. Артур з батьком колись були близькими, він часто бував у нас вдома. Мама підозрювала його, думала, що, можливо, він вів якісь нечесні ігри. Але тепер ми не зможемо дізнатися всього, не зможемо поставити всі ті питання, які мали.

​Але для мене смерть Артура — це щось інакше. Стає дійсно страшно. Артур і батько якось завжди асоціювалися в мене разом. Згадую, як він приходив до нас і частенько приносив мені солодощі. Він багато знав про тата і часто розповідав кумедні історії, які, тим не менш, траплялися з ними на їхній непростій роботі.

​«Тато мертвий», — пульсує в голові безжальна думка. Будинок згорів. Ми втратили Артура. Виглядає так, ніби хтось стирає всіх людей, які ще пам'ятають наше старе життя. Що нас чекає далі?»

​Відчуваю, як до горла підступає гарячий ком і на очі навертаються сльози. Тільки не тут. Не хочу, щоб це побачив Крейн, мама чи, тим більше, Леон. Тому, намагаючись не привертати уваги, я тихенько йду до відкритої тераси.

​Нічне повітря трохи допомагає остудитися. Сльози зупиняються. Це так несправедливо. Усе це просто до біса несправедливо.

​Раптом чую за спиною тихі кроки. Хтось відчиняє двері й зупиняється поруч. За запахом я вловлюю, що це Леон. За мить він уже стає поруч і теж дивиться кудись у темряву, як і я.

​Я ж лише шмигаю носом і бурмочу:

— Тільки не починай зараз жартувати. Я не в гуморі для твого сарказму.

Проте від нього всеодно лунає фірмове:

​— Взагалі-то я збирався сказати щось дуже доречне й психологічно зріле.

​— О ні, краще помовчи, — зітхаю, та мені мимоволі хочеться всміхнутися. Якимось дивним чином йому вдається розрядити обстановку однією фразою.