Глава 17

Леон

Ми з Норою шоковано перезираємось. Вейл нарешті всідається поруч із Джуліаном і починає говорити.

​— Я не знаю її справжнього імені. — втомлено потирає перенісся. — Вона ніколи його не називала. Тієї ночі, коли я втік від «чистильників», я забрав службовий телефон одного з них. Він був заблокований. Майже порожній. Спочатку я думав його викинути, але за кілька тижнів на нього прийшло повідомлення. Лише одне речення: «Якщо хочеш залишитися живим — більше ніколи не використовуй своє ім'я».

​— І ти зрозумів, що це хтось ізсередини? — запитую.

​— Вона стала моїм єдиним джерелом інформації, — Вейл злегка киває. — Ми зустрічалися вкрай рідко і завжди дуже обережно. Три тижні тому вона сама вийшла на зв'язок, сказала, що знайшла дещо велике. Щось таке, через що «Другий вирок» можна буде не просто викрити, а повністю знищити. Їй треба було, щоб я перевіз її до іншого міста, де вона мала забрати матеріали зі свого тайника.

​— Що це були за матеріали? — тепер уже втручається Джуліан, і ми всі напружуємося сильніше.

​— Вона не сказала. Я просто висадив її на околиці і почекав, поки повернеться. Далі вона повернулась до системи. Сказала, що потрібен ще час.

​— Вона не встигла, — висловлюю припущення.

​Вейл різко підкидає голову:

— Що ти маєш на увазі?

​— Через три тижні після вашої поїздки я лежав на підлозі в технічній зоні. Паралізований, але при свідомості. —  дивлюсь Вейлу прямо в очі, не кліпаючи. — І я бачив, як чоловік із мого світу тягнув її по підлозі. І, здається, вона була без свідомості. Можливо, вона вже мертва. Якщо вони її викрили...

Тепер Вейл блідне. Можливо, він був упевнений, що колись повернеться до колишнього життя, та тепер ця впевненість перетворюється на попіл. За мить він уже хапається за голову та нервово посмикує себе за волосся.

​— Ні... Чорт, ні... — булькоче він. — Я завжди знав, що це самогубство. Вона завжди ховалася, маскувалася. Але... я завжди знав, коли вона поруч.

​— Як? — не можу повірити в те, що чую.

​— Від неї завжди пахло неролі, знаєте... квітами апельсина. Цей запах неможливо сплутати з жодним іншим.

​А в мене ніби світ похитнувся. Я ніби знову переношуся в той момент, коли заглядав у щілину і бачив ту жінку на підлозі. І цей запах. Зараз не існує нічого, тільки я і цей запах. Навіть тіло ніби розчиняється в просторі. Є лише відчуття.

​Запах моєї смерті. Тепер усе сходиться в одну точку.

​Далі Вейл тягнеться до іншої кишені й дістає звідти той самий телефон.

— Він давно не працює, — крутить його в руках. — Я тримав його вимкненим, навіть батарею виймав...

​— Мені потрібен серійний номер, — миттєво озивається в навушнику голос Тео. Адже він увесь час був на зв'язку. Вейл дістає батарею окремо, вставляє її назад і перевертає телефон, шукаючи потрібне маркування.

​Поки Вейл займається цим, я помічаю, що біля камери в телефоні починає блимати крихітний червоний індикатор. Екран спалахує. Телефон, який був розрядженим, раптом оживає в його руках. Ми чуємо короткий сигнал вібрації.

​Всі завмирають. На дисплеї чітко світиться одне повідомлення:

​ВОНА СКОМПРОМЕТОВАНА. НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ.

​Вейл стає білішим за крейду.

​— Це вона? — напружено питаю, кивнувши на екран.

​Вейл лише дивиться на текст, і його голос дрижить, коли він починає говорити :

— Вона працює в їхній системі зв'язку. Тільки вона знала, що цей телефон у мене, і могла налаштувати прихований канал, щоб обійти загальну мережу чистильників. До цього часу мені писала тільки вона.

​— Але тут написано «ВОНА скомпрометована», — холодно зауважує Крейн, нахиляючись ближче. — У третій особі.

​Вейл піднімає на нас розгублений погляд. До нього починає доходити сенс сказаного.

— Якщо вона викрита і не могла цього відправити...

​— Тоді хто, дідько, щойно надіслав це повідомлення? — завершую  його думку, відчуваючи, як по спині пробігає неприємний холодок.

​Ми всі знову переводимо погляд на телефон, який продовжує світитися в напівтемряві вітальні. По той бік мережі хтось знає, що Вейл живий. І цей «хтось» щойно врятував нам усім життя, попередивши не суватися туди.

Я продовжую гіпнотизувати старий телефон Вейла. У голові продовжує битися ця думка: «Вона скомпрометована. Не повертайтесь». Коротко. По суті. Невідомо, хто це, і жодних додаткових пояснень. Ще одне застереження, яке дає шанс вижити, якщо ти достатньо кмітливий, щоб ним скористатися. Останнім часом нас надто часто хочуть убити, але доля вперто продовжує давати нам шанси. І мені це однозначно подобається.

​Тепер образи в моїй голові складаються набагато чіткіше.

​— Стоп! —  різко змахую рукою, ніби відсікаю зайві думки та відганяю пелену, що заважала бачити загальну картину. — У день перегонів мені теж написали.

​Нора миттєво підходить ближче. Вона обережно торкається моєї руки, так, щоб ніхто не помітив.

— Написали? Але хто це міг бути? — тихо цікавиться.

​— Не знаю, повідомлення прийшло з прихованого номера, — відчуваю тепло її пальців. Мені це подобається. — Ще до того, як мене вирубили і вкололи препарат.

​— А що там було написано? — вимагає далі, не даючи мені можливості збитися з думки.

​Заплющую очі, щоб у деталях пригадати той момент у коридорі та текст, що висвітився на екрані.

— «Ти бачив те, чого не повинен був бачити», — дослівно переказую кожне слово.

​Тут Вейл напружується і знову втручається в розмову.

— Це схоже на її стиль, — хрипко повідомляє. — Точно, це її стиль. Вона ніколи не дзвонила, а також нічого не пояснювала. Попередження завжди були саме такими: коротко і по суті.

​— Поки що ми не можемо на сто відсотків стверджувати, що це повідомлення надіслала саме вона, — холодно додає Крейн. — Але збіг надто очевидний.

— Що ти робив до того, як отримав повідомлення? — Нора, здається, не звертає уваги на Крейна. Зараз вона дивиться тільки на мене. І я бачу, що мозок дівчини працює на максимальних обертах. — Леоне, ну давай, згадуй. Що саме ти робив безпосередньо перед цим?