Глава 16

Нора

Минуло шість днів відтоді, як ми побачили ту фотографію першого чотирнадцятого номера. Ці шість днів ми живемо нашим новим, можна навіть сказати, параноїдальним життям у маєтку Крейна, в тому окремому крилі, яке він для нас виділив. Охорона тут цілодобова, і за межі території без супроводу не дозволяється виходити нікому. Мені навіть здається, що тут сміття викидають під конвоєм.

​Мама досі офіційно відсторонена від роботи. Вона числиться у відпустці за адміністративний рахунок, поки триває внутрішня перевірка щодо зникнення тіла Леона. Їй уже кілька разів телефонували з лікарні та з поліції, але офіційних обвинувачень поки ніхто не висував. Проте я бачу, як це її гризе. Вона однозначно хвилюється. Це ж було все її життя останнім часом. Робота для неї — все, а тепер вона в підвішеному стані, і незрозуміло, що чекає на нас завтра. І так дивно, що розслідування щодо Леона ведуть, але воно ані на краплину не просувається. Скоріш за все, «Другий вирок» усе це гальмує.

​Холту стало набагато краще. Він уже самостійно ходить, нормально їсть, розмовляє, хоча все ще швидко втомлюється. Організм повільно відходить від наслідків препарату, адже він набагато старший за Леона.

​А от Леон... Леон оживає просто на очах. Тіло відновлюється, температура нарешті нормалізувалася, і він більше не нагадує блідого привида, якого ми тоді витягли з моргу. Щоправда, особистий лікар Крейна категорично забороняє йому будь-які фізичні навантаження. Але, звісно ж, Леон слухає лікарів так само, як і всіх інших — тобто ніяк. І в цьому весь Леон.

Сьогодні спускаюся на кухню, коли сонце ще тільки-но зійшло. І ще в коридорі чую дивні звуки. Збите дихання. Леон.

​Він упирається рукою в стіну та намагається робити розтяжку. Якби наш лікар на це подивився, у нього точно стався б інфаркт.

​— Ти це серйозно? — зупиняюся поруч із ним, вимогливо вперши руки в боки.

​Видно, що Леон не очікував застати тут мене чи взагалі будь-кого о такій порі. Тому обертається різко, і в його очах на мить прослизає щось схоже на переляк.

​— А що таке?

— У тебе ж поранення.

— Я знаю. І що з того?

— А те, що ти зараз робиш усе для того, щоб не дати йому нормально затягнутися. Шви ж можуть розійтися! — буквально пропалюю його поглядом.

​А він натомість впивається своїми гарними очима в мене. Повільно закінчує свій підхід, витираючи спітнілий лоб долонею.

​— У мене взагалі-то через два тижні мав бути тренувальний заїзд.

​— Леоне, тебе офіційно поховали, — дивлюся на нього максимально виразно.

​Він лише незворушно знизує плечима:

— Це всього лише тимчасова технічна проблема. Прикра помилка в системі, яку ми дуже скоро виправимо.

​— Ага, — киваю. — Отже, просто маленька бюрократична незручність.

​Я багатозначно закочую очі, але... ловлю себе на тому, що щиро рада бачити його саме таким. Зухвалим, впертим, живим. Він знову стає схожим на того Леона, якого я бачила на екранах до всієї цієї дивної історії. І мені страшенно подобається бачити його не зламаною жертвою чийогось кривавого експерименту, а впевненим молодим чоловіком.

​«Так, чудово, Норо, — різко осмикую сама себе. — Саме цього тобі зараз найбільше бракувало для повного щастя. Тільки й не вистачало, що запасти на офіційно мертвого гонщика, за яким полює таємний синдикат убивць. Ти не могла придумати нічого кращого?»

Джуліан подбав про те, щоб ми не випали з реального життя. Влаштував для нас із Тео захищені канали зв'язку через складну систему захисту, щоб ми могли дистанційно навчатися.

​Тож саме зараз я сиджу на онлайн-лекції з криміналістики, а поряд зі мною за сусіднім монітором Тео намагається відшукати людину, яка сім місяців тому воскресла в машині швидкої допомоги. Ех, ось таке складне життя.

​— Отже, хто скаже, яка основна помилка під час роботи з місцем злочину? — лунає з динаміків нудний голос викладача.

​Я саме тягнусь до мишки, щоб увімкнути мікрофон і відповісти, як за моєю спиною виростає Леон із чашкою кави.

​— Залишити свідка живим? — абсолютно серйозно підказує.

​Я відсмикую руку від мікрофона і розвертаюсь до нього, подумки радіючи, що не встигла ввімкнути звук. «Ну чому він такий нахабний, але при цьому ж красунчик?»

​— Ще одне слово, і я перевірю це правило на тобі, — всміхаюся та шепочу до нього.

​А він лише незворушно п'є свою каву далі.

— Я вже був мертвим, ти нічим мене не зможеш вразити.

​А потім розвертається і йде далі. А я відчуваю непереборне бажання жбурнути йому вслід щось важке.

​— Як же мене це все дістало, — раптом поряд стогне Тео. Відривається від свого екрана і розтирає втомлені очі.

​— Ти про Леона? — співчутливо перепитую.

​— Ні, про професора Гарріса! — обурюється. — Він вимагає здати курсову до п'ятниці. Я тут, бляха, розкопую підпільну мережу професійних убивць, а він погрожує мені недопуском до сесії через нездачу роботи. Де взагалі в цьому світі якась справедливість, га?

​Мені лишається тільки пирхати. Наше життя — це якийсь божевільний трагікомічний серіал, і ми в ньому головні герої.

​А вже за мить Тео знову дивиться на свій монітор та, здається, навіть забуває дихати. Від нього долітають якісь дивні звуки.

​— Що таке?

​— Зачекай-но... — бурмоче . — Здається, наш мрець щойно зробив першу помилку.

Я миттєво підскакую до нього.

— Яку ще помилку? Ти про що?

— Про нашого першого номера чотирнадцять, звісно ж. – очі Тео вже горять тим маніакальним блиском, який з'являється в нього тільки тоді, коли йому трапляється щось цікаве або він зламує чергову захищену систему. — Я витратив на це майже тиждень. Отже, Еван Вейл, тридцять дев'ять років, колишній фінансовий аудитор.

​— Аудитор? — перепитую. — Тобто він професійно пов'язаний із грошима, рахунками і прихованими схемами. Це цікаво.

— Саме так. І, мабуть, тому він зміг так геніально облаштувати своє зникнення. Після своєї офіційної «смерті» він став справжнім привидом. Не використовував банківський рахунок. Ніде не засвітилися його документи на кордонах чи в аеропорту. Кредитки теж мертві. Старий телефон вимкнений. Жодних контактів із родичами та жодної активності в соціальних мережах не зафіксовано. Він просто обнулив своє минуле життя.