Глава 15

Леон

— Скоріше за все... він живий.

​Всі добре чують ці слова. Так, нам не почулося. Ми дивимося одне на одного і просто не знаємо, що сказати. Лише відчуваю, як мій власний пульс важко гупає у скронях.

​Жодної радості немає. Замість неї всередині закипає несамовита лють. Усі ці дні я жив (чи точніше, існував) із думкою, що я — виняток. Усі дивились на мене як на медичне диво, унікальний збій у їхньому ідеальному конвеєрі смерті. А виявляється, я навіть не унікальний. Чудово. Перший у моєму житті елітний клуб, до якого мене прийняли абсолютно без моєї згоди, і там, виявляється, вже є інший член.

​— Тобто клуб живих мерців уже складається з двох людей? — вкладаю у свій голос стільки отрути, скільки взагалі дозволяє мій стан.

​У тіні біля моніторів хтось стиха пирхає. Нора.

​— Не поспішай оформлювати членський квиток, — вона навіть не повертає до мене голови. — Ти ще навіть нормально ходити не можеш.

​«А в цій дівчині безперечно щось є», — проноситься в голові.

​— Я принаймні ходжу, — кажу вже вголос.

​— Леоне, тобі ще дуже далеко до того, щоб нормально ходити. Це не одне й те саме, тому не перебільшуй, будь ласка.

​Мушу визнати, мені щиро подобається цей її в'їдливий тон. Вона взагалі зазвичай не підбирає слів — ні коли розмовляє зі мною, ні з іншими. На мить замовкаю, уважно розглядаючи дівчину.

​Крейну, втім, абсолютно байдуже на нашу перепалку. Він ще ближче підходить до Морріса, нависаючи над ним немов хижак.

​— Хто саме був першим номером чотирнадцять? — Джуліан буквально пропалює його поглядом. — І як так вийшло, що в офіційній серії ідеально сходяться всі двадцять трупів? Якщо один зник, мав бути пробіл.

Морріс буквально втискається у спинку стільця. Дійсно жалюгідне видовище.

​— Він був першою ціллю чотирнадцятого циклу. Коли він утік... розумієте, для них це не привід зупиняти механізм. Цикл не скасували. Система просто автоматично відкрила резервне досьє.

​— Тобто... вони просто взяли іншу людину? — перепитує Марта дивним голосом.

​Я уважно розглядаю її. Цікава вона жінка. Чомусь на мить стало до біса цікаво, які в них насправді стосунки з Норою. За останні дні я помітив, що вони обидві спілкуються одна з одною, м'яко кажучи, не дуже тепло. Чи це пов'язано виключно зі смертю батька Нори, чи там заховані ще якісь інші причини?

​Сам не знаю, чому мені раптом це стало так важливо. Чому взагалі ця сім'я мене зачепила? Ну, врятувала мене Нора. То й що з того? Ще нічого до кінця не зрозуміло. Після всього, що відбулося, я вже навіть не знаю, кому взагалі можна довіряти. А так хочеться хоч комусь довіритися... І так хочеться швидше повернутися до свого звичного життя.

​Відганяю ці думки і знову переводжу погляд на Морріса. Лікар знову починає нервово тремтіти.

​— Через тридцять одну годину другий об'єкт пройшов увесь маршрут без жодного збою, — випалює він. — Саме його ви всі знаєте як офіційну жертву номер чотирнадцять. Того, кого потім знайшли мертвим.

​Крейн навіть не кліпає.

​— Для системи людина не має жодного значення, — констатує він так буденно, ніби говорить про погоду. І мене ця його абсолютна холоднокровність навіть трохи дивує. — Значення має лише закритий цикл.

А мені так набридло все це слухати. 

— Нам потрібне ім'я, — Крейн, здається, остаточно втрачає терпіння.

​— Я не пам'ятаю його імені, — нервово хитає головою Морріс. — Прізвище починалося, здається, на В... Вейл, Вейн... Щось таке.

​— А може, ви брешете? Зручно вдавати, що не пам'ятаєте! — я вже не витримую. Хочеться підійти й просто врізати йому зі всієї сили. Ледве стримуюсь, щоб не зірватися.

​Лікар вовком зиркає на мене й огризається:

— Я за сім місяців провів через систему десятки документів! Я не можу пам'ятати всіх.

​— А я за останні дні встиг померти, воскреснути і двічі отримати по морді, — теж не стримуючись, відповідаю я. — Проте чомусь пам'ятаю важливі речі.

​Збоку лунає тихий голос Нори:

— Двічі?

​— А ти що, ведеш рахунок? — знову розвертаюся до неї.

​— Хтось же має.

​Я знову ловлю себе на тому, що мені до біса подобається, коли вона мене ось так підколює. Не тому, що це якось мило. Просто вона єдина в цій кімнаті не дивиться на мене як на тяжкохворого пацієнта або ходячу аномалію. Вона дивиться на мене як на чоловіка.

​— Що ще ви пам'ятаєте про його втечу? — втручається Марта, різко повертаючи розмову до суті.

​Морріс знову намагається відновити дихання.

— Сім місяців тому препарат спрацював неправильно. Чоловік почав приходити до тями просто в машині швидкої. Спочатку поворушив пальцями, потім відкрив очі. Парамедики зупинили машину й почали реанімацію. Один із них повідомив диспетчеру по рації: «Пацієнт, якого оголосили мертвим, подає ознаки життя».

​Лікар замовкає, і по його очах знову чітко видно, наскільки сильно він боїться того, про що розповідає.

— Саме це повідомлення і підписало їм вирок. «Чистильники» перехопили машину. Я не знаю, як утік сам номер чотирнадцять. Знаю лише, що коли прибули люди, які відповідали за медичний канал... парамедики були мертві. Машина стояла порожня, а цілі не було.

​Морріс нервово облизує губи:

— Але була одна деталь. На задніх дверях швидкої залишилася кров.

​— Чия то була кров? — різко запитує Марта.

​— Не знаю. Але один із «чистильників» теж безслідно зник тієї ночі.

​А мене раптом накриває. Слова Морріса про паралізованого чоловіка, який усе чув і приходив до тями, б'ють по мізках. Я згадую власні години пекла. Згадую, як лежав на столі в морзі. Згадую чужі голоси, які чув ще до того, як потрапив туди. Обличчя Торна, що схилявся наді мною. Запах квітів апельсина, який тепер назавжди асоціюватиметься в мене зі смертю.

​Дихати стає важко. Повітря ледве заходить у легені. Груди здавлює так, що я мимоволі хапаюся рукою за підлокітник. Здається, навіть паморочиться в голові.