Глава 14

Марта

Ми маємо знайти його першими. На це у нас є лічені хвилини.

​Крейн віддає короткий наказ жестами, і його люди миттєво розсипаються по коридору, перевіряючи кожні двері та всі підсобні приміщення. Я обережно просуваюся слідом за Джуліаном, відчуваючи, як пульс відбиває шалений ритм у скронях.

​— Тут зачинено зсередини, — тихенько доповідає один з охоронців біля дверей із вицвілим написом «Процедурна».

​Крейн не вагається ні секунди. Охоронець відступає назад і сильним ударом вибиває старий замок. Двері гучно відлітають до стіни.

​Спершу всередину вриваються люди Крейна, потім заходить він сам, і я одразу за ним.

​У напівтемряві кабінету, забившись у куток між стерилізатором і масивною металевою шафою, сидить Едвард Морріс.

​Я ледве впізнаю в ньому того лощеного, самовдоволеного лікаря з моргу. Від його колишньої бездоганності не лишилося й сліду. Сорочка обліпила спітніле тіло. Комір розстебнутий, вузол краватки розхитаний так, ніби він кілька разів поспіль смикав його вниз, хапаючи повітря. Руки помітно тремтять, але він доволі міцно стискає пістолет, націливши його прямо на нас.

Пиха зникла без сліду. В очах лишився тільки страх людини, яка більше не бачить виходу.

Побачивши мене, він на мить завмирає.

​«Що, не очікував?» — проноситься в думках.

​Він навіть злегка опускає дуло пістолета.

— Ви! — видихає так, ніби побачив перед собою привида.

​Я обережно підступаю.

— Схоже, сьогодні я прийшла рятувати ще одного мерця.

​Морріс нервово ковтає слину, але зброю до кінця все ж таки не опускає. Дивиться то на мене, то на Крейна своїм шаленим поглядом. А я... я відчуваю, що мені навіть трохи приємно бачити його в такому стані, адже він на це повністю заслужив.

​— Вони вже тут? — відчайдушно запитує.

​— На задньому дворі, — холодно констатує Джуліан. — Якщо ви хочете вийти звідси на власних ногах, а не в мішку для трупів, доведеться йти з нами. Час вийшов.

​Я пильно дивлюся на лікаря. Зараз він виглядає, м'яко кажучи, жалюгідно. Ті фальшиві паспорти й товсті пачки готівки, розкидані на столі в сусідньому кабінеті, тепер здаються просто смішною та наївною ілюзією порятунку — марною спробою відкупитися від неминучого.

​— Ви знали, — здогадуюся я, стрімко обмірковуючи все. — Ви знали, що за вами прийдуть, тому й тікали.

​Морріс видавлює із себе гірку, істеричну напівусмішку і спирається потилицею об стіну.

​— Я сам побачив це у внутрішній системі. Ті самі маркери, які я десятки разів ставив біля інших імен. Заблокований доступ до протоколів. Відкритий транспортний маршрут для медичної бригади. Запит на «медичне вікно»... —  хрипко втягує повітря. — І попередній висновок про смерть. Хтось уже турботливо створив його в базі. Залишилося тільки вписати час.

Отже, він спостерігав за підготовкою до власного вбивства через систему, яку роками допомагав обслуговувати.

​«Схоже, карма таки існує».

​— І як відчуття? — мій голос звучить набагато холодніше, ніж я очікувала.

​Проте місця для співчуття тут немає. Цей чоловік винен. Він нічим не зможе відкупитися.

​Зустрічаюся з порожнім поглядом Морріса.

​— Гірше, ніж я думав.

Раптом ми чуємо металевий брязкіт — хтось щойно зламав двері чорного входу на першому поверсі.

​Морріс здригається, інстинктивно втискаючись сильніше в стіну.

​Крейн миттєво реагує. Цей чоловік не показує жодних зайвих емоцій. Лише торкається своєї гарнітури:

— Вирубайте живлення повністю.

​За секунду клініка занурюється в абсолютну темряву. Морок приміщення шматують лише кілька тьмяних, хворобливих смуг вуличного світла, що просочуються крізь жалюзі. Тіло вловлює небезпеку кожною клітиною, і від цього підкошуються ноги. Але зараз точно не час і не місце лякатися.

​— Піднімайте його, — кидає Джуліан своїм людям.

​Один з охоронців грубо хапає лікаря за комір сорочки, змушуючи підвестись, і безцеремонно вириває пістолет з його рук. Морріс навіть не пручається. Здається, його просто паралізувало від страху.

​— Тримайтеся за мною, Марто, — голос Крейна лунає зовсім поруч у темряві.

​Ми виходимо з процедурної. Наші кроки лунають занадто гучно, хоча всі намагаються йти безшумно, і від цього стає ще більш моторошно. Десь унизу на сходах чути інші кроки — важкі, професійні. Так не ходять лікарі, які поспішають до пацієнта. Так ходять ті, хто прийшов зачищати територію.

Ми стрімко наближаємося до протилежного крила, туди, де має бути службовий вихід.

​Раптом попереду спалахує сліпуче світло. Воно освітлює шматок стіни за кілька метрів від нас — хтось із «чистильників» випередив нас і піднявся іншими сходами.

​— Контакт, —  кидає один із людей Крейна.

​Одразу ж двічі лунає постріл. Замість гуркоту — глухі, різкі постріли, що один за одним порушують тишу. Ліхтарик різко веде вбік, промінь ковзає вниз, а за ним на підлогу валиться тіло.

​Я ж лише можу затримати дихання. Як лікар, я звикла рятувати життя, але зараз просто переступаю через чужий труп, навіть не озираючись. Інстинкт самозбереження миттєво стирає з пам'яті всі медичні клятви.

​— На вихід, швидко! — командує Крейн, штовхаючи двері.

​Ми спускаємося темними коридорами. Моррісу дихання дається дуже важко. Він постійно спотикається, плутається у власних ногах, але охорона безцеремонно тягне його за собою, немов мішок.

​«Який же він жалюгідний», — проноситься в моїх думках, поки я дивлюся на колись пихатого лікаря, що зараз труситься від жаху.

​Ще хвилина напруженого спуску. Нарешті жалібно скриплять  металеві двері, і я жадібно вдихаю прохолодне нічне повітря.

Там на нас уже чекають машини Джуліана, готові миттєво рушати.

​Охоронець грубо заштовхує Морріса на заднє сидіння позашляховика. Ми швидко сідаємо слідом, і двері зачиняються. Здається, небезпека лишилася позаду. Хоч би це справді було так.

​Автомобілі різко зриваються з місця. Скоріш за все, фальшива медична бригада ще навіть не встигла зрозуміти, що їхня ціль безслідно зникла.