Глава 2

Марта

Скальпель вислизає з пальців.

Метал вдаряється об стіл, дзенькає об підлогу і відлітає кудись під шафу. Я цього майже не чую.

Дивлюсь лише на руку, яка стискає моє зап’ястя.

​Вона тепла.

Не крижана. Не трупна.

Ні.

​Пальці ледь ворушаться, а тоді все ж стискаються. Відчуваю його палець на своєму зап'ястку. На обличчі нічого не змінюється окрім очей.

​Вони розплющені.

Очі сірі. Мутні. Налякані. Живі.

Мозок відмовляється складати ці факти докупи.

​П'ятнадцять років практики розлітаються на друзки. Мозок відчайдушно чіпляється за логіку. Опирається, не хоче обробляти цей збій.

​Трупний спазм. Посмертна контрактура.

​Захисна, автоматична думка. За свою кар'єру я надивилася на сотні мимовільних скорочень. Знаю напам'ять, як згасаюча нервова система здатна генерувати залишкові імпульси. Знаю, як мертва діафрагма може виштовхнути залишки повітря, імітуючи хрип чи стогін.

​Але мертві не дивляться тобі просто в очі.

І вони точно не посилюють хватку, коли ти інстинктивно смикаєш руку на себе.

​— Господи... — шепочу шоковано.

​Його губи сіпаються, ніби він намагається вимовити хоч слово. Марно. Зіниці чоловіка хаотично плавають, намагаючись пробитися крізь туман і сфокусуватися на моєму обличчі.

​Різко вириваю зап’ястя. Притискаю два пальці до сонної артерії.

​Нічого.

Під шкірою нічого.

Переміщую пальці вище. Давлю сильніше. Потім нижче.

​Серце гупає у вухах так, що заглушає все навколо. Затримую подих.

І раптом...відчуваю.

​Ледь ледь.

Один слабкий поштовх під подушечками пальців.

Нескінченна пауза.

Ще один.

​Ціпенію від жаху.

— Ні...

Нахиляюся впритул до його обличчя, майже торкаючись щокою.

​Грудна клітка не здіймається.

Майже.

Якщо вдивлятися довше, можна вловити шевеління — настільки слабке, що починаєш сумніватися у власних очах. Біля самих ніздрів — слабке коливання повітря.

​Він дихає.

​Долоні під латексом миттєво спітніли. Я щойно ледь не зробила розтин живій людині. Ще кілька секунд — і лезо розпанахало б йому груднину. Від чіткого усвідомлення цього факту шлунок скручує таким болісним спазмом, що я змушена спертися рукою на край столу.

​Тільки не зараз.

​Панікуватиму потім. Через десять хвилин. Через годину. Удома, замкнувшись у ванній. Скиглитиму, сидячи на підлозі чи ховаючись під столом. Але в цю конкретну секунду переді мною не труп. Переді мною пацієнт, якого система помилково відправила на розтин.

​Рвучко підтягую до столу пересувний кардіомонітор. Зриваю з дротів липкі електроди, чіпляю їх на шкіру. Дію суто на моториці — тіло виконує завчені реанімаційні алгоритми швидше, ніж мозок здатен опрацювати цей абсурд.

​Екран спалахує і за кілька нескінченних секунд видає ідеальну ізолінію.

​— Давай... — сподіваюся на краще. — Ну давай же.

​Він знову намагається стиснути пальці — слабко, але свідомо.

На чорному тлі дисплея вимальовується гострий зубець синусоїди.

За ним ще один.

Ритм смертельно повільний. Проміжки між скороченнями такі довгі, що зводять із розуму.

​Але він є.

Мені терміново треба розігнати цей пульс.

Стискаю руку в кулак і з силою вдавлюю кісточки пальців у його грудину, різко прокручуючи їх. Жорсткий больовий подразник. Найшвидший трюк, щоб змусити вегетативну систему викинути в кров хоча б краплю адреналіну.

​Хлопець здригається. Кардіомонітор одразу ж відгукується частішим піканням.

Я різко вдихаю, не розтискаючи зубів.

— Добре. Чуєте мене?

Його погляд повзе до мого обличчя.

— Якщо чуєте — моргніть.

​Моргає один раз.

Повільно.

Але абсолютно усвідомлено.

​Холодний піт проступає між лопатками. Він був при свідомості. Увесь цей час. Чув кожне моє слово, чув  брязкіт інструментів. Як я одягала рукавички.

«Приступаю до Y-подібного розрізу».

​Відводжу погляд, не витримуючи цього усвідомлення.

— Не рухайтесь.

​Геніально, Марто. Пацієнт паралізований, а ти наказуєш йому лежати смирно.

​Зриваю зі стіни кисневу маску, натягую йому на обличчя і викручую вентиль подачі кисню. Рейв миттєво намагається втягнути повітря на повні легені. Задихається. Його тіло сіпається від короткого спазму, і я чую хрипи.

​— Повільно, — намагаюся тримати себе в руках. — Не намагайтеся вдихнути весь кисень за один раз.

Він злегка насуплюється.

Навіть напівмертвим він примудряється виглядати обуреним.

Чудово. Когнітивні функції збережені.

​Поглядаю на монітор.

Пульс піднімається.

Але все ще критично низький. Шкіра крижана, проте вона охолоджувалася зовсім не так, як повинно остигати тіло через кілька годин після констатації смерті.

​Усі ті дрібні аномалії, які я помічав під час огляду, раптом перестають бути випадковими.

Мляве трупне заклякання.

Атипова тепловіддача.

Жодної візуальної причини зупинки серця.

​Фіксую його підборіддя, та повертаю голову набік.

Ось воно.

Помічаю червону крапку за вухом. Мікроскопічний слід від ін'єкції.

​— Що вам ввели? — шепочу радше до себе, ніж до нього.

Рейв ворушить губами під маскою.

Відтягую край маски рівно на секунду.

— Що?

​Болісно ковтає.

— Де...

Голос сухий, різкий, аж ріже слух.

— Де я?

​Повертаю маску на місце.

— У морзі

Погляд скляніє, фіксується на мені.

​Так, хлопче. Я теж вважаю, що це лайняна новина.

​— Ви в міському судово-медичному відділенні, — додаю . — Я патологоанатом. Марта.

​Погляд Рейва чіпляється за мій білий халат. Ковзає по крижаному блиску столу. Завмирає на металевій таці з ножицями та пилками.

​У каламутних, сірих очах спалахує справжній жах.

Кардіомонітор реагує миттєво — зумер зривається на високий, панічний писк.

​М’язи на шиї помітно напружуються. Робить відчайдушну спробу відірвати голову від підголівника.