Розділ 7

   Ще того ж вечора до Даниїла подзвонив батько. Вже досить пізно, як на людину, що любить піти спати о 21 годині.

− Привіт, тат. Чого не спиш? Я саме думав дзвонити до тебе, або до Евеліни. Але хотів спершу трохи заспокоїтися, — заговорив Дан.

− Он, як? Чого такий неспокійний? Через Еву? — запитав Матвій Борисович.  

− Ой, навіть не знаю... Такий вечір, що хоч вовком вий. Мало того, що з жінкою... Гм... Нічого не клеїться, так ще й той... Здуріти можна! — уривчасто відповів, знову почав нервувати, згадуючи, що вчверив брат.

− Хто той? Що там в тебе? Щось з готелем не гаразд? Розповідай.

− Та ні, з готелем нормально. Не скажу що легко, голова вже сохне від того всього, але... Помалу йде якось. Той дизайнер, що нам порадив Сітовський, дійсно класний. Знає свою справу. Має досвід саме в таких проєктах.

− О, то ж добре. То про що ти казав? З чим проблеми?

− З Матвієм! — сердито, трохи голосніше випалив.

− Що?! Того тільки бракувало? Що знову?! — налякано запитав Ковальський старший.

− А ти не знаєш? Хіба не ти сказав йому, де я є?! — не стримав злості.

− Ти про що? Нічого я йому не казав! Жартуєш? Чого б я таке йому докладав? Взагалі не пам’ятаю, коли з ним говорив востаннє. То, що сталося? — схвильовано відповів.

− Не ти? Хто ж тоді?

− Не знаю, може... — задумався. — Мати знала, на роботі менеджер знав, Юра. Він же замовляв тобі номер. Хто ще? Наче більше ніхто не знав де ти конкретно. В якому готелі. А, що? Приперся?

− Ага! Уяви! Приперся, ще й не сам! — злість знову закипіла всередині.

− Ну-й-ну... З ким ще?

− Вгадай, що моєму братові найбільше подобається в Німеччині? — саркастично запитав Дан.

   Батько важко зітхнув, подумав трошки.

− Тільки не говори, що той сексоголік повію притягнув до тебе в готель. Змилуйся, скажи, що я помиляюся, — благально проказав.

− Я б радий... — зітхнув. — Але ти помиляєшся тільки в тому, що не одну, а дві.

− Ні... — в голосі солідного чоловіка звучав такий біль, приреченість, безнадія, що здалося, зараз заплаче.

    Даниїлові стало дуже шкода батька. Вже пожалів, що зопалу розповів. Якийсь час обоє мовчали. Врешті старший обізвався:

− Тільки не добивай мене. Скажи, що ти не спокусився на те... Щоб його качка копнула! Чи й ти вже на його розум перейшов?

− Ні, тат, звісно, ні! Я ще не до такого рівня впав, щоб платити за секс повії! Поки що найгірший мій гріх — це те, що дозволив Ірці вішатися мені на шию! Повірити на якусь хвилину, що буду її. Вже мільйон разів покаявся! І за тих дівок, на яких в інтернеті ґапився! Щоб вони пропали всі!

− Ху-х... Ну, сподіваюся, не брешеш. Це ще пів біди, — з полегшенням видихнув батько, — А той бовдур не змінюється! Обіцяв же зараза, що буде серйознішим, ага... — сердито вилаявся.

− Та, я не знаю... То вже напевно горбатого могила вирівняє. Приперся п’яний, ще й не радий, бо не беремо в бізнес.

− Я йому покажу бізнес! Хай тільки спробує ще щось таке втнути! Погань невдячна! Якби не я, досі б за ґратами був! Ще буде рота відкривати! Ох... — важко зітхнув, потім додав приречено:

− Видно, щось ми з матір’ю не допрацювали. Такого сина виховали, що сам сором. Хоч відречися зовсім.

− Не картай себе, тату. То не ваша вина. Дорослі люди самі за себе відповідають. Матвій же не був такий безголовий раніше. Потім, коли вже став дорослим... Понесло його... — спробував заспокоїти Даниїл.

− Легко сказати. Ти ще не маєш дітей, не знаєш, як то. Та... Годі про це. Краще розкажу тобі дещо цікавіше. Я ж ледь не забув з того усього, — вже бадьоріше заговорив Ковальський старший.

− Що там? — Дан аж сів рівніше на ліжку. Коли батько так каже, то щось серйозне.

− Слухай, така справа, крутись, як хочеш, але... — набрав більше повітря, видихнув. — Маєш найбільше два тижні, щоб помиритися з Евеліною. Або принаймні зробити вигляд, що це так. Сьогодні дзвонив Шміт, він прилетить скоро. Хоче побачити, як в нас справи. В Ґданьську, ну і в Шверині, ясна річ. Буде розкішна гостина, як завжди, коли Отто приїздить. Я вже сказав Богданові готувати все в ресторані. Так, що... Не змушуй мене червоніти перед ним ще й за тебе. Досить старшого... Сердечного болю. Як надумає прийти, скажу, щоб не пускали.

   Дан взявся за голову, аж присвиснув.

− Упс... — крутнув головою, помовчав. — Тат, я не... Не знаю, чи зможу. Вона ще сердиться, не вірить мені. Може скажемо, що поїхала в гості до батька і все?

− Не хочу чути ніяких «але». Ти знаєш, як Отто завжди подобалася твоя жінка. Вже наперед мені казав, що буде з нею танцювати. Він не зрозуміє такого. Прилітає раз на кілька років, а вона не знайшла часу побачитися?! Ні, не вийде! Тим більше, що попередив за два тижні, коли прилетить.

− Я... — замовк, серце стиснулося.

   Геть не хотілося добивати батька. Змушувати пояснювати такій важливій людині, що і молодший син не зумів зберегти сім’ю, якщо хтось проговориться. Шміт дуже консервативний в поглядах. Понад усе поважає сімейні цінності, не дивлячись, що добився вершин у бізнесі. Ціле життя, понад 40 років з однією жінкою. Вважає, що серйозний бізнесмен повинен бути серйозним в першу чергу в сім’ї, а не змінювати партнерок, як шкарпетки. Каже, що тільки так можна бути стабільним, коли є надійний тил.