Розділ 5(2)

   До кабінету управляючої престижним готелем постукала молода дівчина. Висока шатенка. Елегантний плащик вдало підкреслював струнку фігуру. Почувши дозвіл зайти, впевнено поцокала високими підборами по підлозі з дорогої плитки.

− О, Іринко, заходь, — приязно всміхнулася господиня кабінету.

    Вродлива жінка років 45 на вигляд саме сиділа на диванчику з планшетом у руках. Заклала ногу на ногу, відхилилася на спинку. Елегантний брючний костюм глибокого синього кольору дуже личив до світлого волосся і блакитних очей. Похитувала дорогою італійською туфелькою.

− Добрий день, Маріє Остапівно.

− Привіт. Сідай, — вказала дівчині на місце поряд з собою. — Як справи?

   Ірина сіла, злегка обтягнула коротку спідничку, поклала на коліна маленьку сумочку з м’якої чорної шкіри. Трохи ніяково всміхнулась.

− Та, як... Ви ж знаєте... Могло б бути і краще, — багатозначно стиснула рожеві губки.

− Ну, так, красунечко. Здогадуюся. Тобі нелегко, — важко зітхнула. − Я теж переживаю. Не так я собі уявляла життя мого молодшого сина, — видихнула важко, помовчала. Потім торкнулася планшета рукою, — Власне переглядала старі фото. Такі гарні, — простягнула гості айпад.

    Ірина побачила там яскраві знімки Ковальських з Сітовськими десь восьмирічної давнини. Дві дружні родини в ресторані на святкуванні якогось свята.

− Гарні... — всміхнулася до матері Даниїла.

− Можеш полистати, там ще багато фотографій, — запропонувала жінка.

    Ірина почала переглядати. На знімках багато людей, всі веселі, святкові. Елегантно вбрані. По-різному стояли, сиділи. Танцювали, сміялися, їли. Вона тоді була ще геть зелена, підліток, а Даниїл вже дорослий кавалер. На одному з фото такий красень в класичному костюмі, з зачесаним догори чубом. Обійняв її і свого брата, Вадима.

    Пригадала ті безтурботні часи. Брати Ковальські не залишали байдужою жодну дівчину. Бувало, дуріли, мов діти, жартували одне з одного. Вадим теж, але Дан вже тоді подобався Ірині більше. Хоч ще й не усвідомлювала що це, але постійно шукала його поглядом серед людей в компанії, раділа кожною його посмішкою, чи фразою, яка адресувалася їй. Потроху це захоплення переросло у щось значно більше.

− Хороші були часи, — сумно зітхнула. Підняла погляд на Марію Остапівну. — Якби ж повернути час назад...

− Що б ти зробила? — несподівано запитала жінка. Уважно поглянула.

− Не дозволила б йому оженитися з тою... — зціпила зуби, сердито скривилася, — Тою безмозкою шоколадкою.

   Господиня кабінету задумалася, кивнула.

− То не твоя вина. Ти була тоді ще замала, щоб якось вплинути. Це я пропустила. Ох... Що зробиш, так вже сталося. Та нічого плакати над розлитим молоком. Треба дивитися вперед. Бачу, тобі таки вдалося їх посварити? — задоволено підняла брови, всміхнулася.

− Ой... Запитайте щось легше. Вдалося. Тільки ж... Якою ціною?

− Якою?

− Наче ви не знаєте? Матвій Борисович мало не набив мене. Ніколи його таким злим не бачила. Жах. До того ж... Данік. Він... Я вже не знаю... — жалібно скривила губки, опустила погляд знову в той планшет.

− Не хвилюйся, Борисович вже заспокоївся, виписався з лікарні. Переживе. Тепер головне, щоб мій син побачив у тобі бажану дівчину, а не... Розумієш?

   Красуня коротко підняла очі на жінку, кивнула.

− Ага, легко сказати...

   Знову почала листати фотографії, намагаючись відволіктися від нелегкої розмови. Та невдовзі настрій зіпсувався ще гірше. На одному знімку побачила, як Даниїл вже одружений, в ресторані сидить за столом з Евеліною. Такі сяючі обоє, вродливі. Він чуттєво обіймає свою тендітну дружину за плаский животик, нахилився і шепоче щось на вушко. Ева щасливо, але трохи ніяково сміється. Почервоніла так, що навіть попри смагляву шкіру видно. Тьху!

   Іра зціпила зуби так, що мало не потріскали. Сердито відклала планшет на диван. Явно хотіла кинути його об підлогу, але таки стрималася. Якби то не була річ Остапівни, сто відсотків уже б треба було замітати віником той айпад. З болем, відчаєм вигукнула:

− Прокляття! Все б віддала, аби опинитися на місці тієї дурепи! Данік просто помішаний на ній! Готовий все їй простити! Навіть ту грубу дупу! Відколи з’явилася, ладен пів світу їй подарувати! За що?! Що в ній такого, чого нема в мене?! — аж захрипла. На мить перевела дух, трохи побоюючись реакції Марії.

− Спокійніше, дівчинко, — стримано промовила мати.

− Ага! Як?! Як бути спокійною, коли він замість... Трясця! Він не захотів мене, навіть коли була така можливість! Я все організувала, плакала, спокушувала його, а той... — кипіла від досади, різко встала, почала ходити по кабінету вперед-назад, — Сказав: «Не можу», уявляєте?! Він не може переспати зі мною, навіть коли вдома така жирна корова, яка замість піти на фітнес, сидить якісь цяцьки ліпить цілими днями, або жертя готує, щоб ще більше розростися!

   Марія крутнула головою, невдоволено скривилася.

− Значить, ти мало старалася. Спробуй інший підхід. Зараз він сам, вразливий...  — знову ж стримано, без зайвих емоцій проказала, мов про погоду за вікном.