Розділ 4(1)

  Після чудового свята в ресторані і перших тренувань з Катериною Евеліна почала потрошку приходити до тями. Хоч нелегко без Даніка, але в колі нової родини почала заспокоюватися. Чоловік не дзвонив уже кілька днів, як вона і просила. Не набридав. Ірка теж більше не нагадувала про себе.

  До матері Ева написала, що в неї все нормально і хоче побути в батька ще якийсь час. У відповідь тиша. Очевидно, мама ще не відійшла, сердиться. Що ж… Не звикати.

   Окрім коханого чоловіка, про якого, як не крути, без кінця згадувала, Ева теж дуже скучила за подругою Жанною. Вона ще зі школи була дуже близька їй, як рідна сестра. Врешті Евеліна знайшла час і сили зв’язатися. Жанна писала, дзвонила їй не раз протягом тих днів, але не до того було.

− Ну, нарешті! — емоційно вимовила Жаннета. — Ти куди запропастилася? Чи за щось сердишся на мене? Чому не відповідаєш? Щось сталося? Я чула, що у вас якісь проблеми з Даниїлом, так?  — справді схвильовано, з тривогою запитала.

− Ой, дорогенька, довга історія, — важко видихнула Ева. — А хто тобі сказав про нас?

− Я Стаса бачила. Він щось таке говорив про Ірку і Дана твого, що в мене волосся дибки. Вже й не знаю, що думати.

− Ага, я теж... — важко зітхнула. — Дорогенька, я не дуже хочу обговорювати подробиці, може якось іншого разу, але... Що до тебе, може не все так погано? Може Стас врешті відкриє очі і побачить тебе? Ірка довела, що він їй не потрібен. Тільки для кількості тримала його на гачку. Вічно крутилася перед ним, фліртувала, а сама... – сердито хмикнула. – Не уявляєш, як бісить!

− Ой, не знаю, Ев, мені просто не віриться, що вона могла так повестися з тобою! З нами всіма. Просто не вірю! — емоційно вигукнула. — Ну нащо таке робити? Але приємно, що ти навіть в такій ситуації думаєш про мене.

− Звісно, дорогенька. Я ж знаю, як тобі нелегко. А та коза видно заздрила мені. А я наївна не помічала нічого. Та вона ще пів біди, а от Даниїл...

− Евеліночко, мені так шкода. Ти напевно геть прибита? Але про твого чоловіка... Я не уявляю, що Даниїл на таке здатен. Він же тебе на руках носив, так любив.

− Ага, я теж не уявляла... — зітхнула, сіла на ліжко в спальні. — Але факти річ вперта.

− Ну, не знаю. Факти, чи може ти вперта? Сонце, не ображайся, але... Стас казав, що вірить другові. Спершу теж розізлився, навіть по фейсу йому врізав, але потім...

− Ого! Я не знала. Стас? — здивувалася.

− Так. Він же... Ну, ти знаєш, як він бігав за Іркою. Вирішив, що твій милий начхав на друга і на тебе, за двома зайцями попер. Але потім поговорили і...

    Евеліна важко видихнула. Задумалася. Знову якісь сумніви закралися. Стас не дурень, не повівся б на якісь липові відмазки. Але... Лихо їх знає.

− Прокляття, швидше за все, то тільки чоловіча солідарність! — сердито відповіла. — А ніякий не доказ вірності Дана.

− Ох... Ну, як хочеш. Я не знаю подробиць, тож... Може твоя правда. Головне, як жити далі. Ви вже щось вирішили?

− Жанночко, якщо чесно, дуже важко. Але... В мене ще дещо змінилося. Пам’ятаєш, я розповідала, що мій батько одружився минулого року, дзвонив деколи.

− А-а... Ти тоді не поїхала на те весілля, так? Щось пригадую. Ви ж не спілкувалися роками. Що тепер?

− А тепер... Ой, дорогенька, я ще й сама не вірю, але... Мачуха, Катя подзвонила, запросила мене до них на річницю. Я... Знаєш, тоді була така розбита, що нічого не хотіла. Але потім... Вирішила, що треба таки нарешті побачитися з батьком, розібратися що і до чого. А тим часом і заспокоюся трохи.

− Та ти що?! То ти до нього поїхала? Ого! І як? — здивувалася подруга.

    Ева розповіла про свого батька, його сім’ю. Про те, що мачуха і зведений брат намовили її схуднути. Помагають усі троє. Що вона постановила почати нове життя.

− Фантастика! Не впізнаю тебе, чесне слово. Де та нерішуча, скромна Евеліна, яку я знаю? Слухай, а може й добре.

− Звісно добре. Жан, я мушу дійсно змінитися. Кардинально. Почати врешті самій приймати рішення.

− Ну, ти і раніше приймала... — задумливо проказала Жанна.

− Ага, які? Яку піццу з’їсти, чи тістечко?

− Ну, не кажи так. Як мінімум, одне серйозне — вийти за Ковальського. Мама ж була проти. Ти зробила по-своєму.

− Ага... — скривилася. Ніяково глянула на себе в дзеркало,  — А потім так зручно влаштувалася, що геть забула, що таке якісь труднощі, виклики. Найбільша проблема була — яким соусом м’яско полити, чи в який ресторан піти. От і роз’їлася до... — замовкла, а тоді таки докінчила:

− До того, що чоловік знайшов собі гарнішу, не таку пампушку, як я. Тепер от візьму схудну, буду знову такою цукерочкою, що будь-який мужик мене захоче. Хай тоді Дан кусає лікті!

   Жанна засміялася. Пригадала:

− Цікаво. Мені подобається твій бойовий настрій, але… Зараз ти дивишся якось… Дуже однобоко. В тебе ж бували труднощі. Чи ти вже все забула? Одна твоя свекруха чого варта. Скільки разів ти через неї плакала? Як вона діставала тебе, часом і при людях. Та й не вона одна. А ті болячки, таблетки?

− Ну, так... І не тільки плакала, ще й заїдала деколи образу. А через ті гормональні ліки, що мені тоді приписали я й почала найбільше набирати вагу. Так якось потроху... — зітхнула. Потім рішуче додала: