Розділ 4 

   Після неспокійного робочого дня і візиту до лікарні Даниїл втомлено йшов до авто. Довгі коридори госпіталя врешті закінчилися і випірнув на свіже повітря. Задоволено вдихнув на повні груди ще досить теплого повітря ранньої осені.

   Одне тішило, що батькове здоров’я стабілізувалося. Лікарі обіцяли скоро відпустити додому. Та загалом настрій був не найкращий. Особливо під вечір. Коли згадував, що вдома його чекає хіба що порожнє ліжко, ставало нестерпно.

   Ні рідної, щирої посмішки дружини, дзвінкого голосочку, ні смаколиків з любов’ю приготованих її талановитими ручками. Ліля могла б теж щось готувати, але вирішив, що буде краще, коли приходитиме лиш раз на тиждень прибирати. І то тільки тоді, як він на роботі. Залишив працівниці ту ж зарплату, але обов’язки звів до мінімуму. Не хотів, щоб молода жінка часто бувала з ним в домі, коли господині немає. Їв переважно в ресторані готелю. Деколи замовляв щось додому.

    Коли Евеліна сказала, що хоче пожити трохи в батька, заспокоїтися, розібратися у собі і дати йому час зробити те ж саме, зрозумів, що це не на тиждень. Вона дуже вразлива, завжди така була. Все близько до серця. А цього разу та ситуація з Іркою зовсім її розбила.

    Спершу хотів натиснути і випитати адресу, щоб забрати додому, або хоч побачитися. Але... Не зміг. В останній розмові Евеліна сказала:

− Даниїле, якщо ти справді не зрадник, якщо дійсно любиш мене, послухай. Не тисни, дай мені спокій. Прошу. Давай поживемо окремо якийсь час і подивимося на все іншими очима. Я побуду з батьком, його близькими, з часом оговтаюся. Тоді зможу якось по-іншому сприймати всю цю ситуацію. А ти... Ти зрозумієш, як тобі краще. Зі мною, чи... — не доказала, заплакала.

   Тоді думав, що трісне голова. Так заболіла, що мало не збожеволів. Не міг слухати, як вона плаче, страждає. І все через нього! Прокляття! Як же паскудно на серці від того, що все зіпсував! Не міг забути той біль, дитячу безпорадність в погляді Еви, коли востаннє бачилися після тієї халепи з Іркою. Ті очі, які раніше дивилися на нього з безмежним захватом тепер без кінця виринали в пам’яті і плакали. Не міг спати ночами.

   Здавалося, що вже рік минув, або ціла вічність, відколи він сам, без обіймів Евеліни, а насправді всього трохи більше як тиждень. Кошмарний, як в тумані. Навіть забув, що в цей день зазвичай ходить в тренажерку. Не було бажання.   Вже майже дійшов до свого джипа, як в кишені заграв телефон. Коли побачив, хто дзвонить моментально напружився, закипів. Здавалося, що вовчі ікла виросли. Гаркнув:

− Чого тобі, Ірка?!

− Ого, як ти вітаєшся... Любий, не треба так, — жалібно промовила. Явно не очікувала такого.

− А знаєш, може й справді, не треба. Добре, що ти подзвонила, я все не мав часу. Тепер скажу тобі все, що збирався, відколи ти так насвинячила!!!

− Що? Що сталося, Даніку? В тебе неприємності? Ева таки не пробачила нас? — проспівала ласкаво, наче геть не розуміє в чому справа.

− Не називай мене так! Ти безсовісна, брехлива, безсердечна потвора! Як міг хоч на хвилину тобі вірити?! Ти все спланувала, щоб посварити мене з Евою! Зараза! Холоднокровно, цинічно спланувала! — аж захрип, так гарчав.

− Дан, припини. Ти несправедливий. Як можеш? Після всього, що в нас було? Я ж не тягнула тебе силою. Ти приїхав до мене, бо хотів. Любий, визнай, це ж безглуздо заперечувати, що ти хотів до мене, — улесливо, так солодко говорила, що аж знудило.

   Даниїл так розізлився, що аж не знаходив слів. Мало не роздушив у руці той айфон. Сопів, зціпивши зуби. Он непотріб!

− Нічого в нас не було, Ірка! І досить ламати комедію! Ти добре знаєш, що то все маячня! Невже ти думала, що я буду з тобою, якщо Ева покине?!! Та ніколи! Чуєш?! Хоч би ти була останньою жінкою на планеті! Ніколи!

− Даніку, припини, як ти можеш? — жалібно, майже плачучи проказала. — Це не по-чоловічому скидати всю вину на мене. Тобі ж тоді дуже сподобалося, я пам’ятаю. А зараз, що? Злякався розлучення? Дан, прошу тебе, не будь, як пацан, визнай — ти хотів мене. І зараз хочеш мене, а не ту жирну, плаксиву художницю. І не треба боятися, любий. Ми ж дорослі, з часом всі зрозуміють і заспокояться.

− Здуріти можна! Що ти верзеш?! — не вірив своїм вухам. — Що сподобалося?! Я...

   Зупинився на паркінгу, недалеко від свого авто, хапнув повітря. Заплющив очі, взявся за голову і шоковано намагався згадати, що ж насправді було того злощасного вечора. Пригадалося, як Ірка з плачем подзвонила, просила помогти їй щось. Благала так, що думав питання життя і смерті. Наговорила повно різного. Коли приїхав, застав її заплакану в тонкому халатику поверх кружевної білизни, як пізніше побачив. Почала жалібно розказувати, що дуже страждає, бо закохалася в чоловіка. Потім потроху, потроху і перейшла до зваблювання. Зняла з плечей халат, показала свої принади. От трясця! Так зіграла, задурманила, закрутила, що і не одразу отямився в чому річ. В якийсь момент почав «плисти» за течією.

   Але… Добре пам’ятав, що той солодкий дурман не тримав його довго. Рішуче відмовився від її обіймів, хотів одразу забиратися додому. Але потім... Диявол... Здається, щось пив. Каву наче. Не міг згадати, як так вийшло. Чи теж плачем вмовила хоч посидіти з нею в кухні? Чи то ще до того стриптизу була та кава? В голові все змішалося. А, як опинився на ліжку, то й геть не міг збагнути. Але точно пригадав, що прокинувся в одязі, в спортивному костюмі. Хоч це підбадьорювало.