Розділ 3 (2)

    Евеліна дозволила зайти, хоч сама не знала чому. Зазвичай не хотіла б нікого бачити в такому стані. Рідну матір не пустила б. Катерина одразу збагнула, що справи невеселі. Співчутливо заговорила:

− Ой, дитино, ти плачеш? Що сталося? Я можу щось зробити для тебе? — присіла на крісло поряд з ліжком. — Можна?

− Та-а... Сідай. Але ти мені нічим не поможеш, — схлипнула Ева. Сіла, спробувала трохи заспокоїтися. Повитирала очі пальцями. Пригладила волосся.

− Чоловік?

− Вгадала, — важко видихнула.

− Ево, слухай... Не хочу лізти в твої справи, але... Просто... Знай, що я вже трохи різного бачила в житті, вдруге заміжня, тож... Якщо хочеш виговоритися, я напевно зрозумію. Принаймні, постараюся.

   В голосі, виразі обличчя цієї зовсім чужої жінки було стільки тепла, що Евеліна мимоволі розтанула. Як мала дитина, яка відчайдушно потребувала мами.

− Дякую, — ледь чутно проказала і знову почала плакати.

   Катерина терпляче чекала, доки гостя виллє свій жаль на подушку, яку обійняла. Невдовзі дівчина почала заспокоюватися. Сказала:

− Він... Він був моїм ідеалом. Я... Я безмежно вірила, що мені пощастило знайти таку чудову людину. Ми так гарно жили. Даниїл, він... Завжди був такий милий, щедрий, турботливий. Захищав мене перед своїми родичами-акулами. Особливо перед свекрухою. Довго не вірила, що з багатої сім’ї може бути такий хороший хлопець. Але останнім часом ми трохи... Не знаю, віддалилися, чи що. А тепер... Вже нічого не розумію, як могло дійти до такого? — підняла погляд на мачуху.

− Що він зробив?

− Зрадив, — видушила з себе. Знову прикрила обличчя руками, заплакала. Це слово різало, як ножем.

− Дорогенька... Це жахливо. Якщо правда, — співчутливо, лагідно промовила. Ева знову вирівнялася, поглянула на жінку.

− Якщо?

− Ну, так, звісно. А ти впевнена? Бачила? Чи сам зізнався?

− Ні, він... Категорично все заперечує.

− То як ти знаєш? Просто здогадки?

− Ні. Подруга прислала фото і запис з диктофона. А ще повідомлення.

− Ого? Подруга? То... Думаєш, він з нею?

− Так. Вона написала, що в них кохання і так далі. Просила простити її за те, що безмежно любить мого чоловіка і не може без нього жити. Щось таке,  — скривилася. Аж холодок пробіг тілом від того, що уявила. Кошмар!

− Ну-й-ну... Подруга в тебе ще та зараза. Простити її? Цікаво...

− Ага. Не розумію, як я могла бути така сліпа. Вона ж не раз бувала в нас вдома, в компанії разом бували. Я не помічала, щоб Дан якось на неї заглядався, або шепотів з нею, чи десь залишався поговорити.

− Ево, різне буває. Може не помічала, бо того і не було? Може вся ця епопея — тільки її спроби забрати в тебе мужика?

− Якби ж то... Він був з нею в ліжку, — з відразою вимовила.

− На тому фото все чітко видно? Впевнена, що не монтаж якийсь? Ким працює та твоя подруга?

   В той момент Ева наче прокинулася. Протверезіла.

− Вона універ закінчує. Дизайнер інтер’єру, розумна дівчина, — сказала наче Каті, але більше собі. Жінка тихо присвиснула.

− О-о... Дорогенька... Якщо вона вміє працювати в 3dMax і подібних складних програмах, то... Знаєш, склепати якусь фотку, або принаймні відредагувати — для неї дрібниця.

   Ева взялася за голову. Відчула якесь хвилеве полегшення. На мить закралися сумніви. А може й дійсно то все брехня? Але швидко приглушила їх. Сказала:

− Не знаю, могла вона змонтувати фотографію, це так, але... Ні, не думаю. Він був в неї. Сам зізнався, що був. В той час, як мені сказав, що їде в фітнес-центр займатися. Ще й потім просив, щоб вона не казала мені про це. На записі чути.

− Он як? Що ж... Золотко, я не можу ні в чому тебе переконувати, тільки... Прошу, не поспішай палити всі мости. Дай собі час. Переважно зради не виникають от так раптом, якщо стосунки хороші. Думаєш, між вами все аж так зіпсувалося?

− Не знаю, думала, що ні, але ж... Ти бачиш, яка я? — показала на своє повне тіло. Широкі стегна, живіт. Повні руки, обличчя. — Коли ми одружувалися я була струнка. Мама кричала на мене за кожну зайву скибку хліба.  А тепер... Корова 85 кілограм, чи вже більше, не знаю. А Ірка як модель. По-моєму, все очевидно.

− Зрозуміло... —  тренерка зітхнула, похитала головою з розумінням. — Думаєш, в цьому халепа? А чоловік щось говорив тобі про це? Просив схуднути?

− Впевнена. Ні, не говорив. Але... Останнім часом він явно не в захваті від мене. Все якось... Ну, не так, як було, далеко.

− Евеліно, ти вже вирішила, що будеш робити? Даниїл знає де ти?

− Знає тільки, що я в батька, в Катовіце. Адреси не знає. А робити... Я не уявляю... — глибоко видихнула.

− Є одна ідея, — загадково всміхнулася Катерина.