Розділ 3(1)

   Розгублено відповіла:

− Ну, не знаю, Луко, це ж не день-два. Потрібен час. Я не планувала бути тут місяцями. Тож...

− Було б класно, якщо б ти залишилася. Удвох значно легше мучитися, — весело підморгнув.

   Господарі переглянулися. Тоді Ян сказав:

− Евеліно, хочу щоб ти знала, можеш жити з нами скільки захочеш. Що б там не було раніше, ти моя донька. Тож... Подумай. Знаю, в тебе сім’я, але... Будем раді, якщо будеш з нами якнайдовше.

− Так, звісно. Залишайся скільки захочеш. Місця досить. Ми могли б цікаво і корисно проводити час, — одразу підтримала чоловіка Катя. Здавалося, абсолютно щиро і охоче.

   Зворушена такими словами Ева аж не знала, що сказати. Не могла повірити, ще це говорить людина про яку все життя думала, що байдужа йому, забув. Не схоже щоб лицемірив. Нащо йому це? Наче і не бідний, щоб потребував допомоги від доньки. На очі наверталися сльози. Ледве вимовила:

− Дякую вам. Справді, я... Не очікувала настільки теплого прийому. Вже нічого не розумію. Просто... Дякую. Я рада, що таки приїхала.

   Потім ще трохи розмовляли, аж доки в Евеліни знову не почав грати телефон. Глянула — подруга, Жанна. Потім Даниїл написав:

   «Поговори зі мною, скільки можна? Я з розуму зійду!»

   Після вечері дівчина подякувала і пішла до спальні, яку їй показала господиня. Сказала, що мусить зробити кілька дзвінків. Спершу написала до чоловіка:

   «Чого ти хочеш? Я дала тобі час, тішся Іркою. Навіщо дзвониш до мене?»

   За мить Даниїл знову подзвонив. Більше не витримала, відповіла:

− Слухаю.

− Ну, нарешті! — почула знервований голос. Але такий рідний. Як же скучила, немислимо! — Ев, де ти є? Я тут дурію, місця собі не знаходжу! Куди ти поперлася? Знайшла собі іншого мужика, чи що? Я вже не знаю, що думати! — емоційно заговорив.

− З дуба впав?! Всіх по собі судиш? — різко, сердито випалила. А далі голос зірвався, горло здушив спазм. Вже ледь на плачучи продовжила:

− Та й яка тобі різниця? Радій довгими ногами коханки, а мені дай спокій. Я мушу трохи заспокоїтися.

− Ево, заради всього святого, немає ніякої коханки! — вже м’якше, винувато заговорив, — Я все поясню тобі. Клянуся, це підстава. Вона обдурила мене і тебе. Я був там, але не спав з нею! Не потрібна мені ніяка Ірка з її худими ногами. Зараза безсовісна! Задушити її мало! — в голосі чоловіка було все більше відчаю, гіркоти. — Евеліно, чому ти мені не віриш? Невже по-твоєму я такий гад безсердечний? —  з болем, сумно запитав.

− Чому?! Ти ще питаєш?! Дурепу з мене робиш? — сердито гаркнула. — Я може й не професорка, але ж не зовсім дурна і не сліпа! На тій фотці все було зрозуміло! Тобі набридла товста жінка, от ти й знайшов собі струнку, на два роки молодшу! Наплів мені, що в тренажерку, а сам поїхав до Ірки кардіо робити! А може ти і не раз так? Скільки спиш з нею? Хоча, ні, краще не кажи, не хочу знати!

− Ні, Ево, ні! Все було не так! Я і близько ніколи не збирався нічого з нею крутити, чесно! Дай мені пояснити! — емоційно, голосно говорив. Чоловіка явно розпирали почуття. Аж задихався. Вона обірвала його:

− Даниїле, не треба. От... — ледве говорила, сльози котилися рікою, душили. — Краще скажи правду, що я тобі набридла. Думаєш, я не знаю, що останнім часом ти почав стидатися виходити в люди з 85-кілограмовою коровою? Ти вже не хотів мене, як раніше. Заглядався на інших, стрункіших. Я ж не маленька, — не доказала, схлипнула. Зайшлася плачем.

   Відколи набрала вагу, ніколи настільки гостро не відчувала себе жирною, гіршою, як в той момент! Чомусь аж зараз прийшло це усвідомлення факту. Раніше наче теж бувало різне, соромилася, трохи комплексувала, помічаючи, що чоловік вже не так дивиться на неї, не так часто хоче, але... Хтозна... Чомусь здавалося, що все не аж так погано. Заспокоювала себе тим, що Дан кохає і такою. Просто вони вже давно разом, пристрасть минула, як у всіх з роками. А не хоче йти в гості, чи на якусь вечірку, бо дійсно втомлений, воліє просто полежати вдома. Вже ж не 18 років. Він ніколи прямо не казав, що вона загруба, чи подібне. От же дурна! Як же так?!

− Евеліно, ну, що ти говориш? Якою коровою? — теж мало не плачучи сказав.

− Скажи правду, не бреши. Я давно перестала бути для тебе такою спокусливою, як колись. Хіба ні? — видушила з себе, крізь сльози.

   Повисла пауза в кілька секунд, а здавалося - рік. Чоловік замовк. Лиш тихо сопів, шморгав носом. Не дочекавшись відповіді, схлипнула, нерозбірливо пробелькотіла:

− От бачиш? Ти не можеш заперечити. Все, дай мені спокій. Я не... Не хочу з тобою говорити.

− Ево, скажи де ти? Прошу, просто скажи до кого ти поїхала, бо ж я дурію! — хрипким голосом, ледве пануючи над собою запитав.

    Перша думка була ляпнути йому, що теж знайшла собі коханця, хай відчує як це. Але... Ні, не буде вона опускатися до такого. Ця помста не варта того, щоб паплюжити себе. Тож важко зітхнула, відказала:

− Я до батька поїхала.

− Що?! Якого батька?! У тебе ж немає батька! Ну… Тобто… Відколи це ти з ним контактуєш? — вкрай здивовано перепитав.