Розділ 3

    Ян Капура розповів про себе:

− Ну, гаразд, тоді почну з теперішнього. Ти вже напевно чула, що я відкрив спортивний клуб. Це... Я давно про це мріяв. Десь три з половиною роки тому вдалося. А до того... Мав різні роботи, захоплення. Останні роки перед відкриттям клубу я був водієм і тренером одного відомого німецького актора. Тягався за ним по світі. А в молодості... —  завагався, міцне тіло напружилося. Наче не знав, чи варто про те говорити. Пауза затягнулася. Потім неохоче запитав:

− Мати щось розповідала тобі про те, хто я, чим займався, коли ми познайомилися?

   Тепер у погляді чоловіка зникла впевненість. Трохи зніяковів. Кусав губи. Ева хаотично перебирала в розумі все, що пам’ятала зі слів матері, але нічого конкретного не могла згадати. Якось, коли в дитинстві чіплялася з запитаннями, Марія Павлівна в нервах гаркнула: «Волоцюга він був, от хто твій батько! Не принц на білому коні, не думай! Не мав ні роботи нормальної, ні родини, нічого. Тільки красиву посмішку, щоб її! Ніколи на таке не купуйся!».

− А-а... Ні, нічого конкретного. Або я забула, — теж ніяково відповіла. Чомусь не хотілося переказувати слова матері.

− Угу... Зрозуміло, — невесело зітхнув. — Я так і думав.

− То, як ви познайомилися? Що ти тоді робив?

− Ну, якщо чесно, хвалитися нема чим. Я син мандрівних циркачів з німецько-африканським корінням. Моя мати була акробаткою у великому німецькому цирку. А батько — не знаю. Якийсь її шанувальник, чи колега з гастролей по Єгипту, чи Алжиру. А може і ще якоїсь країни, казали з Африки. Я його так само не пам’ятаю, як ти мене з дитинства. А мама... Померла, коли мені було всього дванадцять.

− Дуже шкода, — щиро, тихо проказала.

− Так...

− А, як ти тоді жив? З ким?

− Є ще якісь далекі родичі, але… Моєю справжньою сім’єю, як і до того, були циркові. Я змалку був з ними, так і залишився. Помагав все, що міг. Потім трохи виступав з одним дресирувальником левів. Тоді ще можна було робити шоу з такими тваринами. Якось ми були на довгих гастролях в Ґданьську. Ціле літо. Там і познайомилися з твоєю мамою.

− Он, як? То-о... Потім ти поїхав далі і вся романтика закінчилася, а на згадку мамі залишилася я, так? — хихикнула саркастично.

− Не зовсім. Я хотів залишитися. Дуже. Але це... Вже інша історія, — з болем проказав. Опустив голову.

   Ева важко зітхнула. На серці чомусь ставало все тривожніше. Раптом пригадала уривок розмови бабусі з кимось по телефону, яку колись випадково підслухала. Бабця сказала щось наче: «Бог їх покарає за всі гріхи. За мої сльози, за того бідолаху з цирку, з яким так зробили, за все.» Тоді, дитиною геть не знала про кого мова, а тепер пазлики по частинці почали складатися. Але кого покарає? За що?

    Ще пригадала, що мама ніколи не хотіла йти до цирку, хоч скільки Ева просила, бувало. Чомусь Марію Павлівну сама згадка про ті вистави дуже дратувала. Що ж... Тепер зрозуміло.

− То, що тоді сталося? — таки запитала, хоч серце чомусь стиснулося в передчутті болю.

   В ту мить до кімнати зайшли Катерина з Лукою. Весело заговорила:

−  Перепрошую, не хочеться перебивати вашу розмову, але вечеря вже стигне. А ви ще не раз побалакаєте. Так, Ево? Ти ж не дуже поспішаєш? Побудеш з нами трохи? Лука казав, що на роботу тобі не треба. Тож...

    Евеліна помітила, що батько зітхнув з великим полегшенням, коли дружина перебила ту нелегку розмову. Видно, йому було геть непросто розповідати про минуле. Що ж... Хай, може так і краще, не все одразу. Хай збереться з духом. Змусила себе перемкнутися на веселішу хвилю. Відповіла:

−  А-а, так, на роботу я не поспішаю. А ваша річниця післязавтра, так?

− Так. Буде чудово, якщо побудеш з нами довше. Я б хотів стільки всього тобі показати, розказати, — здається, дуже щиро заговорив Ян. — Тільки, якщо твій чоловік не проти, що ти затримаєшся. А ще краще, хай приїде теж. Ми будем раді познайомитися.

− Так, вибач, я тоді забула про нього, коли запрошувала тебе. Звісно, хай приїде, якщо зможе, — заговорила Катя.

− Ні, він напевно не вирветься, робота. Але... Я можу залишитися трохи. Побачимо, — ніяково відповіла Евеліна. Чомусь ця сімейка викликала все більше теплих почуттів. А може просто побачила нагоду відтягнути болючі рішення в стосунках?

− Гаразд. Чудово. То після річниці можемо поїхати в наш дім у горах. Тобі сподобається, — запропонував Ян. — Там дуже здорово дихається, така краса. Особливо восени.

   Дівчина всміхнулася. Це звучало привабливо. Давно не була в горах. А зараз зміна обстановки була їй вкрай необхідна.

− Добре, от і вирішили. А зараз прошу до столу, — радо махнула рукою господиня дому.

    Її син задоволено потер долонями. Облизався.

− У-м-м... Як я зараз буду їсти... — підморгнув до Еви, нахилився, проказав тихіше:

− Я вже такий голодний. Пішли швидше, поки ті спортсмени не почали вираховувати нам калорії.

   Дівчина хихикнула. Оце так... Дійсно, лише зведений брат не давав їй геть зовсім засоромитися в цьому стрункому товаристві. Хоч хтось крім неї теж пузатий.