Розділ 2(3)

− Спортивний клуб? — скривилася. — А-а... Може іншим разом? Якось зараз... Втомилася. Не до того, — ніяково проказала, що перше прийшло в голову.

   Не зізнаватися ж новому родичеві, що вона такі місця принципово обходить десятою дорогою. Чомусь від однієї думки про тренажери, всіх тих суперспортивних качків Еву починало коробити. Здавалося, це геть не жіноча справа. Інше діло мужики.

   Хоча... Раптом знову пригадала, що є і ще одна причина оминати тренажерки і подібне. В той вечір, коли Даниїл нібито був на тренуванні, насправді... Щоб його! Пропонувала ж колись облаштувати спортивний куток вдома, місця вистачало, так ні. Не зробив. Тепер зрозуміло чому.

− Ну, гаразд, як хочеш. Можна і пізніше. Тобі ж цікаво швидше побачитися з батьками, правда? — з розумінням відповів Лука.

− Так, вгадав, — всміхнулася.

   Хвилювання почало проймати все більше, чим ближче доїжджали до дому батька і мачухи. Навіть не знала, який вигляд зараз має Ян Капура. Бачила його на старих фото і то дуже давно. Запам’ятала лиш те, що мулат, досить смаглявий. Бо про це їй щодня нагадувала власна шкіра. Ну, і високий, спортивний. Принаймні, так їй здавалося тоді, десь в молодших класах мабуть. Потім мати десь поділа ті фото, може й викинула.

   Молоді люди ще трохи розмовляли дорогою. Переважно Лука заводив якісь теми. Евеліна вже ледве змушувала себе якось підтримувати діалог. Думки губилися, емоції наростали. Чи не пошкодує вона, що поперлася сюди ціною скандалу з матір’ю?

   Невдовзі приїхали до великого будинку, що гідно стояв серед подібних красивих осель на милій вулиці. Явно престижний район.

   Водій весело гомонів про щось, а Ева вже майже його не чула. Схвильовано сканувала очима все довкола, намагаючись збагнути які люди тут живуть. Подвір’я видавало те, що господарі люблять порядок і красу. А ще явно не жаліють часу і коштів на рослини й інші гарні речі.

− Приїхали. Почувайся, як вдома, — приязні слова Луки вирвали Еву з роздумів.

− Дякую, — глянула на нього, всміхнулася.

   Хлопець запросив до дому. Взяв невеличку валізку гості з багажника. В порозі  просторого будинку молодих людей зустріла спортивна жіночка років під 40 на вигляд. Світле пряме волосся до плечей стильно підстрижене і закладене за вуха. Рожевий спортивний костюм чудово підкреслював струнке тіло і личив до веселої посмішки.

    Евеліна одразу вирішила, що це хатня робітниця, або ще якась родичка Луки. Не батька, бо надто світла шкіра. Та наступні його слова шокували її:

− Мамо, приймай гостю. В цілості доставив, як має бути, — жваво звернувся до молодої жінки, яка більше схожа на його сестру, ніж маму.

− Привіт, дорогенькі, — радісно привіталася господиня дому, як виявилося. — Все гаразд? Добре заїхали? — приязно загомоніла. – Чудово.

   Поплескала по плечу дорослого свого сина, а тоді підійшла до дівчини.

− Не уявляєш, яка я рада нарешті побачити тебе, познайомитися, — з теплими іскорками в очах заговорила, — Катерина. Або просто Катя, так простіше. Давай на «ти», гаразд? — промовила і обійняла спантеличену гостю.

− Евеліна. Або Ева. Дякую. Я теж рада знайомству, — на силу видушила з себе Ковальська, опанувавши хвилювання. Так-сяк теж обійняла.

   Продовжила дивитися на мачуху і не могла повірити. Якби не Лука, подумала б, що батько одружився з мало не вдвічі молодшою від себе жінкою. Але ж... Ні, щось не сходиться.

   Невдовзі до товариства підійшов високий дуже смаглявий чоловік. На скронях кучеряве, чорне, як смола волосся вже добряче посріблила сивина. Симпатичне обличчя наче й не псували численні дрібні зморшки, особливо біля очей. Міцне підтягнуте тіло, як і в Катерини явно свідчило про регулярні тренування.

   Ева затамувала дихання, а серце стрибало, мов шалене. Не раз уявляла собі в дитинстві як зустрінеться з батьком, що відчує. Тоді здавалося, що це буде неймовірна фантастика. А зараз... Настільки розгубилася, що геть не знала, що відчуває. Як в тумані.

   Не встигла отямитися, як здоровань мулат підійшов, вхопив її, підняв і закружляв довкола так, наче вона маленька першокласниця з бантиками на голові, а не доросла повна жінка.

− Ну, нарешті! Дочекався на старість! Евеліно, то ти?! Очам не вірю! — емоційно голосно вимовив.

   Поставив доньку на підлогу, та геть оп’яніла. Вже майже нічого не бачила перед собою, лиш широку білозубу посмішку на темному, мужньому обличчі чоловіка. І готова була поклястися, що в його очах бриніли сльози.

− Я... — розгублено проказала, ледве стримуючи плач. Чомусь емоції захлеснули. Не сподівалася такої зустрічі. Дитячі мрії — одне, а тепер... Господи, чого б це? Адже вони геть чужі люди, десятки років не бачилися. Звідки стільки почуттів?

− О, Яне, вона дійсно дуже схожа на тебе. Неймовірно! — емоційно проказала Катя, — Правда, Луко?

− Так. Я одразу зрозумів, коли побачив на вокзалі, що це мусить бути донька Яна, — жваво відказав хлопець.

− Ох, скільки ж нам всього треба надолужити, — схвильовано заговорив Ян. — Заходь, давай куртку.

   Коли гостя перевзулася в тапочки, помила руки з дороги і зручно сиділа у красивій великій вітальні, Катерина з сином залишили її саму з батьком. Пішли до кухні, яка поряд. Чоловік сів на м’якому кріслі навпроти, схвильовано заговорив: