Розділ 2(2)

   Молоді люди поволі їхали метушливим містом. У передвечірній час всюди повно авто. Саме більшість мешканців повертаються з роботи, місцями затори, не полетиш. Мрячив дрібний дощ. Мабуть, в іншій ситуації в таку погоду і після раннього підйому була б, як сонна муха, але не того дня. Ева з цікавістю розглядала все довкола, розмовляючи з новим родичем. Спершу запитала його про матір. Лука розповів:

− Моя мама... Як її описати? — задумався, всміхнувся. — Вона класна. Просто хороша людина. Як подруга мені. От чесно. Ми майже завжди розуміємо одне одного. І... Коли інші, буває, скаржаться на своїх матерів, я не маю чого сказати. Моя нормальна. Ну... Бувало, звісно, що сварилися. Але... Переважно це через мої якісь вибрики в юності. Вона переживала за мене. А зараз... Спокійно. Ну-у, майже, − хихикнув.

− Рада чути, — Евеліна ледве приховала своє здивування. Невже таке буває? Її мама повна протилежність. Завжди були мов на різних полюсах. — А... Чим займається твоя мама?

− По професії вона вчителька фізкультури, але дуже мало працювала в школі. Більше, як тренер. А зараз, ну ти знаєш, в фітнес клубі твого батька.

   Що? Витріщила очі, аж Лука засміявся. Мабуть її здивування дуже чітко намалювалося на обличчі.

− Тільки не кажи, що ти не знала про клуб. Так? А, вибач, я ж забув, ти не спілкувалася зі своїм старим.

− Угу... — ніяково всміхнулася. — Дивно, так? Ти знаєш про мого батька більше, ніж я.

− Так, дивно. Якщо чесно, я такого не розумію. Але... Це не моя справа. Не мусиш розповідати.

− Дякую. Може якось розкажу, — зітхнула.

− Як хочеш. Але в першу чергу про себе розкажи. Чим ти займаєшся? Десь працюєш? — спокійно і бадьоро запитав.

− Я... Ну... Ні, не працюю в прямому розумінні слова. В останні біля семи років не було необхідності. Я творча людина. Люблю щось малювати, ліпити, готувати. Деколи продаю щось через інтернет.

− О, цікаво. А цей кулон, що в тебе на шиї теж сама зліпила? — показав на дуже цікаву прикрасу у вигляді пташки.

− Вгадав. Так, це одна з моїх недавніх робіт, — ніяково торкнулася пальцями невеликого керамічного кулона, що на пишних грудях.

− Дуже гарний. В тебе талант. Для мене таке щось — чиста фантастика. Руки не з того місця. Я навіть елементарне щось не намалюю, тим більше не зліплю. А якщо й намалюю, то це буде, наче дошкільня наляпало, — весело сказав. Засміялися обоє.

− Підозрюю, ти перебільшуєш. Більшість людей просто не беруться до такого, навіть не знають на що здатні насправді. Це все теж справа навчання. А навіть, якщо ти і дійсно не маєш творчих нахилів, то мабуть якісь інші. Так? Що ти робиш? Он-лайн, так? Щось з програмуванням?

− Так. Я... Таке, я з тих занудних комп’ютерщиків. Мама каже, що ця робота класна тільки для дружини програміста, та й то лиш тієї, що не любить чоловіка.

   Ева хихикнула.

− Це ж чому?

− Бо мені треба без кінця сліпати біля компа. Непогано заробляю, але часто буває, що й нема часу ті гроші витрачати.

− Ну-й-ну, непросто, — крутнула головою. — Якщо під таким кутом глянути, то твоя мама має рацію. Але... Сподіваюся, в тебе не така жінка, що любить тільки твої рахунки? — запитала.

    Спохватилася, що до тих пір не звертала уваги, чи має новий родич обручку. Така неуважна. Зиркнула на руки, які тримали кермо, нема.

   Молодик коротко глянув на Еву, засміявся. Відказав:

− Ага, я такої не хочу, тому досі неодружений.

− Зрозуміло... — зітхнула, мимоволі пригадуючи своє сімейне життя. Лука запитав:

− А ти? Здається, ти заміжня, так?

   Дівчина раптом почервоніла, завагалася. Що йому відповісти?

− Ну-у... Так, але... Боюся, не надовго. Ми... – покрутила перстень на пальчику. − Все складно.

− Он як? Шкода, — здається, щиро поспівчував. Настала незручна пауза. Ніхто не знав, що казати далі.

  Невдовзі доїхали до дуже гарного ресторану. Хлопець показав пальцем на красивий будинок з яскравою вивіскою і сказав:

− Ось тут наші батьки вирішили святкувати річницю.

− Ого, тут? Я думала, вдома, — пригадала, як мачуха говорила, що будуть лиш найближчі люди. Скільки в неї тих найближчих?

− Спершу думали вдома, але... Потім вирішили, що так буде простіше. Заплатити і вже нічим не перейматися. Це через два дні вже.

− О, цікаво. Дуже гарне місце, — всміхнулася.

   По правді, хотілося вхопитися за будь-яку можливість відволіктися від своїх гнітючих думок. Свято все ж краще, ніж похорон її розбитого серця. Хоча... Навряд, чи зможе веселитися, не думаючи, що не відзначить більше жодної річниці з Диниїлом. Прокляття! Коли хоч на мить поверталася думками до чоловіка, з яким ще недавно була така щаслива, серце стискалося до болю. Ставало важко дихати. Ох... Коли ж стане легше? Коли заспокоїться?

− А тут недалеко є спортивний клуб твого батька. Хочеш побачити? — несподівано запропонував Лука. Не уявляв тоді, як сильно те місце змінить життя їх обох.