Розділ 2(1)

  Цілу дорогу, майже сім годин у поїзді з рідного Ґданьська до Катовіц на півдні Евеліна думала, переживала. Не могла заснути, хоч встала дуже рано і була сонна. Чи не пошкодує про своє імпульсивне рішення прийняти запрошення мачухи? Рідна мама в нервах сказала, що не пробачить їй такої зради. Та чи зрада це насправді?

  В пам’яті крутилася сварка з матір’ю попереднього вечора. Коли Марія Павлівна побачила затя п’яним, влаштувала доньці «відверту розмову». Кричала:

− От бачиш, до чого ти дійшла?! Той твій мажор лазить десь, бухає хтозна з ким, може й по дівках скаче, а ти сидиш тут, сохнеш! Хіба я не бачу, що ти місця собі не знаходиш вже четвертий день?! Думаєш, я сліпа?! Казала тобі, не можна такому вірити! Та й взагалі, всі вони однакові! Та ти ж хіба слухала?! Ні, «ти ж уже доросла, самостійна»,  — скривилася, з сарказмом процитувала слова доньки, які та говорила, коли зізналася, що зустрічається з Даниїлом Ковальським. — Така мудра, доросла, то чого сидиш плачеш у мами?!

  Ці слова зачепили Евеліну за живе. І дійсно, чому вона сидить тут і страждає? Невимовно захотілося довести матері і всім, а найбільше самій собі, що вона вже справді доросла, здатна сама приймати рішення, що робити, з ким спілкуватися, кого любити, а кого уникати. Що вона достатньо зріла, аби самостійно впоратися з будь-яким викликом, який кине життя. В той вечір, як ніколи раніше, закортіло збунтуватися проти матері. Зробити все навпаки.

− Знаєш що, мамо? Ти ніколи мене не розуміла! Вічно тиснула, щоб я жила твоїм розумом! Забороняла розмовляти з батьком, зустрічатися з Даниїлом, з тим не дружи, туди не ходи! Досить з мене! Я не знаю, як буде з Ковальським, ще не розібралася до кінця, але ти мусиш нарешті збагнути, що я вже не дитина! Я завтра ж зранку поїду в Катовіце. Хочу побачитися з батьком, познайомитися з його сім’єю. І ти мені не заборониш! Якщо пожалію про це, то й хай! Принаймні, знатиму, що спробувала.

− Що?! Ти знущаєшся?! Поїдеш до того пройдисвіта?! І до його нової баби, вже мабуть сотої по рахунку?! По що?! Ні, я не вірю... — безсило опустилася на крісло, взялася за голову.

   Евеліна помовчала трошки, вагаючись, що сказати. Потім тихо, крізь сльози промовила:

− Пробач, мамо, але я повинна. Я хочу нарешті зрозуміти, який мій батько насправді. Сама, а не тільки з твоїх слів. Мені пора вчитися бути дорослою і робити те, що вважаю за потрібне. Досить вже слухати когось, то тебе, то чоловіка.

   Мати ще трохи посварилася, а далі поставила ультиматум — вона, або батько. Ева відповіла:

− Ти завжди будеш моєю мамою, це ніколи не зміниться. Буде в мене батько, чи ні. Доброї ночі.

  Пішла до своєї кімнати пакувати речі. Швидко знайшла в інтернеті квиток на поїзд, почала все обдумувати.

   Коли до Катовіц залишалося десь година їзди, подзвонила до мачухи і сказала, що їде. Жінка зраділа. Сказала, що зустріне. На людному вокзалі Ева розгублено вдивлялася в численні обличчя, чекаючи в умовленому місці. Пробувала уявити, який вигляд має її мачуха. 

   Несподівано до неї підійшов високий молодик років з 30 на вигляд. Світловолосий, симпатичний, хоч і не такий спортивний, як Даниїл. Подібно до  Еви, мав зайві кіло. Ну, може трохи менше, ніж вона. Хлопець тримав у руці невеличке фото. Поглянув на нього, тоді на жінку. Привітно запитав:

− Евеліна? Це ти чекаєш на мою маму, Катерину? 

− А-а, так. Напевно. А де вона?

− Я замість неї. Сьогодні в мене є трохи часу і хотілося проїхатися. Ой, я ж не познайомився як слід, — ніяково всміхнувся.

− Я Лука, твій брат, можна сказати, — простягнув руку. Ева розгублено простягнула у відповідь. Хлопець легенько потис її долоньку, а тоді злегка потягнув до себе і обійняв гостю.

− Ласкаво просимо до Катовіц, − радісно проказав. Потім турботливо взяв від жінки валізу. 

− Дуже приємно, — мимоволі теж посміхнулася. І відповідь ця була дійсно щира, бо новоспечений родич чомусь з першого погляду викликав симпатію. Дуже мило всміхався, одразу відчувалося якесь тепло в голосі. Аж на серці полегшало. Якщо батько і мачуха такі ж, то вона не даремно перлася сюди через цілу країну.

− Моя машина тут недалеко, — вказав рукою напрямок, почали йти. — Тобто, мамина, бо я лише 2 дні як повернувся до Польщі, ще не купив собі.

− Так? Твоя мама щось згадувала про це. То... Де ти жив? В Америці? — запитала не лише щоб підтримати розмову, а й справді цікаво стало.

− Так, недалеко від Каліфорнії. Але мама вмовляє мене побути тут. Якийсь час. Може й залишусь, не знаю точно скільки, — невимушено відповів. А тоді додав:

− Все одно робота в мене здебільшого онлайн, тому... Можу жити де захочу.

− О, це супер. Така свобода, — відповіла. — А, розкажи ще щось. Про маму, про себе.

− Гаразд, — задоволено всміхнувся. — Їхати нам далеченько, то буде час познайомитися ближче.

   Невдовзі підійшли до красивої нової Тойоти вишневого кольору, Лука відчинив дверцята, запросив гостю до салону, а сам поклав її речі в багажник. Потім сів за кермо, завів двигун, грайливо посміхнувся до пасажирки, розглядаючи її. Сказав:

− То, що тобі розповісти? Давай по черзі — одне питання ти мені, одне я тобі. Що скажеш?