Розділ 1(4)

   Даниїл здивовано витріщив очі.

− Ти про що? Що я натворив? Тат...

− Не бреши. Будь мужиком. Я тобі не Евеліна. Мав наглість скакати в гречку, то май і сміливість визнати. То так я тебе вчив?! Мало було твого брата, тепер і ти туди ж?! Хочете мене добити?! — чоловіком аж трусило. Білі щоки вкрилися нерівномірним рум’янцем, сердито зціпив зуби. Кулаки стиснулися.

   Дан геть очманів. На мить здалося, що це кошмарний сон. Батько в лікарні через нього? Тільки не це!

   Що відповісти? Правду? Чи повірить?

− От диявол! — прошипів тихо. — Тат, з чого ти це взяв? Нікуди я не скакав. Маячня це все! Я не Вадим, щоб бігати за кожною покоївкою!

    Ковальський старший лиш сердито відвернувся. Видно було, що зараз хотів би добряче гаркнути, струсонути спадкоємця за комір, але не міг. Тому лиш сопів, морщив брови.

− Чесно, тат. Знаю, я не... — завагався, але таки повів далі:

− Останнім часом я не був зразковим чоловіком, деколи дозволяв собі зайве, але... Трясця, не аж таке! Повір! Це все Ірка, та коза підлаштувала. Наплела Евеліні казна-чого, щоб нас посварити.

− Ну-ну, Ірка... А ти білий і пухнастий. Не ходив до неї, так? То звідки ті фото і запис розмови?! — прошипів батько.

− Звідки ти знаєш все це?  — здивувався. Ого! Коли ж це все так розійшлося? — Ева до тебе приїздила, чи що?

− Ні. Я випадково вчора побачив, що вона їхала і плакала. Ми одночасно зупинилися на світлофорі. Вона без кінця витирала сльози. Тоді я через трохи спробував додзвонитися до неї, але марно. Вирішив поїхати до вас додому.  Була тільки Ліля.

− Он, як? Ти випитав нашу хатню робітницю? Вона чула, як ми сварилися?

− Чула, — видихнув сумно. — Тільки не смій її карати за це, я змусив бідолаху все викласти.

   Дан приречено опустив голову. Не знав, що казати. Після недовгої паузи Борисович вже спокійніше проказав:

−  Чим ти думав? Я ж тобі казав: не подобається, що жінка погладшала, затягни її на фітнес, намов худнути, займатися собою. А ти, що?! Поліз до її подружки? Ніколи в мене та Ірка не викликала довіри. Підозрював щось таке. І не дарма, як виявляється. А ти дурень піймався на її гачок!

− Прокляття... — сердито пробурчав Даниїл. — Тату, все не так, як ти собі думаєш. Ірка... Твоя правда, я повівся на її шоу, поїхав до неї, коли плакала, наплела, що необхідна моя допомога, але... Я не спав з нею, чесне слово! Я б запам’ятав таке, але ж ні!

− А та фотографія з нею в ліжку? Дане, кажи вже, як є. Брехатимеш, гірше буде, — процідив крізь зуби Ковальський старший.

− Я не знаю, як вона її зробила. Напевно, підсипала щось мені в каву, я заснув. Не пам’ятаю. Очухався на її ліжку з болячою головою. Потім встав і поїхав додому. Це правда, тат. Я зробив дурню, що поїхав до неї, але не настільки! Я б не опустився до того, щоб зраджувати Еву, яка б товста вона не була. Ти віриш мені? — з розпачем запитав.

   Борисович задумався, крутнув головою.

− Не знаю… Говорити ти вмієш. В маму вдався…

   Даниїлові хотілося провалитися під землю. Треба ж таке! Вже й сам почав сумніватися. Невже міг наламати дров і забути таке? Тоді прокинувся як після наркозу. В голові пустка якась. Ні...  От прокляття!

   Мовчки походив по палаті туди-сюди. Намагався переварити все, що сталося. Збагнути, що робити. Злився на Ірку, на себе. Але й на Евеліну теж. Чому вона так легко повірила? Невже не могла розібратися у всьому, вислухати нормально? Куди поперлася?

− Слухай сюди, — втомлено обізвався Ковальський старший. — Як собі хочеш, але маєш помиритися з жінкою. Твоя Ева хороша дівчина. Може й не ідеальна, але... Принаймні, вірна і людяна. Ти ж знаєш, ми не раз перевіряли її. А дупу можна зменшити, це не біда. Я не переживу, якщо і ти перетворишся на такого волоцюгу, як твій брат. Всі ці «подвиги» нічого доброго не дають. Знайди спосіб помиритися і... Вам давно пора подорослішати, народити дитину, а не дурницями займатися. Досить у хмарах витати, не по двадцять років уже...

   Даниїл ледь всміхнувся. Задумався. Хотів щось відповісти батькові, але не встиг. До палати постукав лікар, увійшов.