Розділ 1(2)

   Несподівано Евеліна почула в телефоні жіночий голос. Незнайомий. Здивовано відвела смартфон від вуха, глянула. Номер батька. А хто це говорить?

− Ало-о... Ево, ти? Ти мене чуєш? — ще раз перепитала незнайомка привітним голосом.

− А-а-а, так. Чую. А хто це? — запитала. Встала і почала ходити по кімнаті.

− Мене звуть Катерина. Пам’ятаєш, жінка твого батька? Він тобі розповідав про мене, але... Ми так і не познайомилися як слід. Маєш хвилинку?

   Ева розгублено такнула, без найменшого бажання спілкуватися з мачухою про яку чула тільки погане. Тим більше зараз, коли настрій і без того кепський. Але чомусь не змогла грубо відмовити, чи мовчки припинити виклик.  Незнайомка приязно заговорила:

− Я не займу багато часу. Послухай, прошу. Знаю, ти не чекаєш від батька нічого хорошого, а від мене тим більше, але... Дай нам шанс. Минуло багато часу, відколи ви з Яном не бачилися. В його житті багато всього змінилося. Він часто згадує про тебе, дуже шкодує, що між вами так склалося. Минулого року ти не захотіла приїхати на наше весілля. Дуже прошу тебе приїдь тепер. Скоро наша річниця з Яном. Будуть тільки найближчі люди. Мій син повертається зі Штатів і ще дехто. Зможемо нормально познайомитися, поспілкуватися. Це дуже важливо, адже ви рідні, як би там не було у минулому.

   Голос Катерини звучав схвильовано і здавалося, дуже щиро. Жінка замовкла, чекаючи реакції Еви. А та зовсім не знала, що сказати. Зупинилася посеред кімнати, задумалася, зітхнула.

  Їхати до батька у Катовіце? Пертися через цілу країну аби що? Познайомитися з його новою жінкою і її ріднею? Навіщо це? Єдине, що принесе ця подорож — чергову істерику матері. Вона буде тріщати від злості, коли дізнається, що донька поїхала до батька. А зараз геть не хочеться псувати стосунки з мамою. Особливо після того, як пішла до неї від чоловіка. Що робити?

− А... Я... Якщо чесно, у мене зараз виникли деякі проблеми. Не до того, щоб їздити по гостях. Крім того... Чому батько не запрошує, а ви?

− В тебе сумний голос. Щось сталося? Знаю, це не моя справа, але... Повір, я тобі не ворог. А тато не дзвонить, бо ти стільки разів не хотіла з ним розмовляти, що він... Зрозумій, йому важко. Але не минає і дня, щоб він не переглядав твої фото, не думав про свою рідну дитину, — тепло промовила.

   Евеліна здивовано підняла брови. Геть не сподівалася такого.

− Правда? Ви-и... Невже таке може бути? Якщо ви навмисне це вигадуєте, щоб натиснути на жалість, краще не треба. Так тільки гірше, — трохи різко відказала.

− Не вигадую. Приїдь і переконаєшся, що твій батько дійсно любить тебе. І завжди любив. Часом важко збагнути мотиви чиїхось вчинків, але... Прошу, повір, вам з татом є про що поговорити. В будь-якому разі, ти нічого не втрачаєш.

   Ева задумалася. Це не вкладалося у голові. Незнайомка за пару хвилин хоче переконати, що все не так, як знала роками? Навіщо їй це взагалі? Вир протилежних почуттів і сумнівів опанував свідомість. Не в стані була тверезо мислити в той час. Надто багато всього на раз. Походила туди-сюди, кусаючи уста. Відказала:

− Дякую за запрошення. Навряд, чи я кудись поїду, але... Може й подумаю про все це. Коли трохи прийду до тями після того, що сталося в моєму житті. Всього найкращого вам.

   Припинила виклик. Важко зітхнула. Ну-й-ну... Якийсь день сюрпризів. Невдовзі Катерина прислала повідомлення у якому написала адресу батька Еви і ще раз запросила приїхати. Якщо таки надумає, будуть раді.

   Довго міркувала, що робити, врешті покинула ті роздуми. Надто важко щось вирішувати в такому настрої. Зосередилася на тому, як приховати від матері розрив з чоловіком. Якась частина Еви таки живила надію на примирення, не хотілося слухати оте фірмове мамине: «Я ж тебе попереджала, що так буде.» Збрехала їй, що в чоловіка робоча поїздка, тому вона не хоче бути вдома сама. Хоч це і не було схоже на правду, бо раніше не раз залишалася без Даніка, коли їздив кулись. Але нічого кращого не вигадала на скору руку. Хай мине бодай трошки часу, а там видно буде. 

   Даниїл не приїздив вже два дні. Дзвонив, але вона не відповідала. Просто не могла себе змусити. Якщо йому залежить на дружині, хай би приїхав. Але ж ні, не поспішає. Трясця! Хіба це не доказ того, що винний? Де він? Що робить? Поперся до Ірки? Тішитися її довгими, стрункими ногами? Звісно, тепер вже нічого втрачати, можна відриватися по повній. 

   Як не намагалася сприймати це з іронією, типу ще не відомо, кому більше пощастило, нічого не виходило. Біль від підступної зради коханого і подруги просто доводив до сказу. Не могла ні їсти, ні робити щось путнє. Як же так?! Коли вона це проґавила? Ще й все заперечує гад! Хоч би мав мужність визнати, попросити пробачення, так ні ж! Впертий козел!

   Коли минуло ще два дні, а Даниїл так і не приїхав, Евеліна вже геть місця собі не знаходила. Приховувати свій відчай від матері, вдавати, що все гаразд стало майже нереально. Особливо, коли ввечері та прийшла з роботи і з порогу заявила:

− То твій милий, кажеш, поїхав по роботі? До Варшави? — поставила пакет з продуктами на підлогу і скоса глянула на доньку. Почала роззуватися.

   З тону голосу мами одразу стало зрозуміло, що все виходить з під контролю. Шило з мішка... От же!

− А, що? — спробувала вдавати чайника Ева. Взяла покупки, понесла до кухні, взялася розкладати по місцях, намагаючись не дивитися матері в очі.