Розділ 1.

Уляна.

— Валентине, коханий, я вдома! — за звичкою кричу через поріг, сповіщаючи чоловіка про своє повернення.

На вихідні я їздила в село до батьків, щоб привітати їх з річницею весілля. У понеділок збиралась повернутися додому, але снігова хурделиця, що набігла на область та зіпсувала геть усі мої плани.

Дорогу замело так сильно, що рейсові автобуси скасували на невизначений термін. Єдиний трактор у селі, який міг прочистити дорогу, і той, як на лихо, зламався ще в неділю.

Я вже примирилася з тим, що затримаюсь у батьків до наступних вихідних, коли мало прийти потепління. Але сьогодні по обіді по селу проїхала комунальна техніка з райцентру, яка за одну ходку прочистила не лише центральні вулиці від снігу, а й дороги навколо.

Не вірячи у таке щастя, я навіть вирішила зробити чоловікові сюрприз за такої нагоди. Застрибнула в перший рейсовий автобус, що вийшов на маршрут, та помчала додому, попередньо дізнавшись, які плани Валентин має на сьогоднішній вечір.

— Та які плани, Улянко. Я так втомлююся на кафедрі після семи пар, що єдине, чого мені хочеться надвечір — це лягти на диван та дивитись телевізор.

Мій голос стрімкою луною проноситься по пустих кімнатах квартири. Ніхто не відгукується. Дуже дивно. Може, по хліб вийшов?

Заштовхую через поріг важку валізу, яка доверху напхана маминою консервацією. Радію, що обрала варіант на коліщатках, а не торбу, що вішається через плече.

Щоразу кажу матері, що не буду нічого брати з собою у місто. Якщо нам із Валентином щось терміново знадобиться, ми завжди можемо піти до найближчого супермаркету та купити це. Але хіба матусі колись слухають своїх дітей?

Вранці я легко могла підняти свою валізу однією рукою, а коли взялася за неї перед від'їздом, то ледь спину не підірвала. Мама, як завжди, вдала, що до ваги моєї сумки вона не має ніякого відношення.

У кишені куртки дзижчить мій мобільний. Я впевнена, що це телефонує саме моя мати. Вона завжди відчуває, коли я про неї згадую.

— Привіт, мамусю, — зачиняю вхідні двері та падаю знесилено на пуф. — Тільки-но поріг переступила.

— Ну, слава богу, Улясю. Я так хвилювалася за тебе, боялася, щоб  той автобус десь посеред дороги не застряг. В нас знову сніг пішов, та такий лапатий наче здорові мухи. Світло вимкнули нещодавно. Тож мі з твоїм батьком сидимо при свічках, чай п'ємо з малиновим варенням. Я там, до речі, тобі такого ж дві баночки поклала у валізу.

— Дякую, мамо.

— Як там Валентин? Щось його зовсім не чути. Він зрадів твоєму приїзду?

— Валі немає вдома.

— А де це він швендяє? — здивовано перепитує мати.

— Не знаю. — Знімаю в’язану шапку, чухаю спітніле чоло. — саме збиралася йому зателефонувати, коли ти подзвонила першою.

— Добре, добре, — радісний голос матері стрімко стає невдоволеним. — Я зрозуміла натяк про те, що я завжди дзвоню тобі невчасно..

— Мамо, я не це мала на увазі.

— Все, Улянко. Бувай. — Мати не чує моїх пояснень, поспіхом прощається. — Мені ще братові твоєму треба зателефонувати.

— Мамо, бережи батарею. Світла ж немає.., — останнє речення моя мама вже не чує, бо різко  скинула виклик.

Тяжко зітхаю, перш ніж підвестися на ноги. Знімаю з себе куртку та вішаю її на гачок. Відставляю чоботи на спеціальний прогумований килимок, щоб коли налиплий сніг почне танути, то калюжа не розтеклася по підлозі.

Іду в ванну кімнату та мою змерзлі руки під теплою водою. Валентина все ще немає. Може знову з друзями побіг у боулінг грати?

Беру до рук телефон, набираю цифру чотири на швидкому наборі. Бетховенська симфонія номер п'ять, яку чоловік поставив на вхідні дзвінки у своєму смартфоні, лунає десь зі спальні.

Включаю світло в кімнаті та бачу, як телефон Валентина кружляє на тумбі. Знімаю блокування з його смартфона, відкриваю журнал викликів. Сорок хвилин тому він розмовляв зі своїм приятелем Іваном. Отже, він дійсно або у боулінг грає зараз, або у більярд. Раніше одинадцятої вечора його взагалі можна не чекати.

Ех! Ось і зробила сюрприз чоловікові на іменини.

Засмучена йду розбирати валізу. Варення та консервація одразу потрапляє на лоджію. Туди ж несу й засушеного ляща, якого його батько передав спеціально для Валентина.

— Не дивись так на мене, — дивлячись на відкритий рот та чорні вилуплені очі-намистини прісноводної риби, я жалісно підтискаю губи. — Я тебе точно їсти не збираюся.

Підвішую ароматну здобич на мотузку для білизни, повертаю вікно на провітрювання. Поривчастий вітер миттєво залітає до приміщення, кусає за щоки.

Поспішаю назад у квартиру. Розкрита валіза лежить посеред коридору. Дістаю з її надр речі, які залишилися, та ховаю велетня на колесах у шафу. Пакет зі смаколиками для моєї подруги Каті відставляю на комод, а дорожню косметичку та змінний комплект білизни несу до ванної кімнати.

Відкриваю дверцята пральної машинки та завантажую всередину весь одяг, який мандрував зі мною останні дні. Ледве не забуваю про светр та джинси, в яких я вдягнена зараз. Бо жоден антиперспірант не впорається з тригодинною тряскою у міжміському автобусі, де люди набиті як оселедець у бляшанку.