Розділ 11.

Арсеній.

— Закоханий, — продовжуючи посміхатися, бурмоче мати.

Вмикає телевізор. Вже майже сьома година вечора, а це значить, що незабаром розпочнеться чергова серія корейської мелодрами. З подачі молодшої сестри вона тепер лише азійські історії про кохання дивиться.

А ось, до речі, і сама сестра. Чую як вона голосно топче, спускаючись похапцем з другого поверху. Вже одягнена у суворі чорні штани зі стрілками та білу сорочку, горловина якої увінчана чорним чоловічим метеликом. На обличчі мінімум макіяжу, волосся зібране в тугий хвіст на потилиці.

— Хорошого всім вечора, — Арина цілує матір у щоку, мені підморгує.

Торік у грудні Рина влаштувалася офіціанткою у нічний клуб. Схотіла назбирати грошей на машину. Іноді працює по три, а то й по чотири ночі поспіль. Я пропоную їй кинути ці безглузді нічні зміни та працевлаштуватися в офіс до мого знайомого, де зможе мати нормальний графік з урахуванням часу на навчання та сесій.

Рина легковажно відмахнулася від моєї допомоги. Впевнена, що й сама впорається.

Між нами тринадцять років різниці. Іноді я гадки не маю про що з нею розмовляти. Ми немов із різних світів. Вона не знає, хто такий Майкл Джексон чи Джекі Чан, а я гадки не маю хто ті знаменитості, якими захоплюється її покоління.

Проте в мене є правило: якщо Арина мені телефонує, я завжди беру слухавку. Що б не сталося, де б я не був. Бо вона та мати — моя єдина родина у цілому світі.

— До котрої ти сьогодні? — цікавлюся у сестри, поки вона шнурує зимові черевики.

— До другої.

— Можу приїхати та забрати тебе.

— Не треба, Арсе. Я працюю сьогодні з однокурсницею. Після зміни ми до неї їдемо, вона поряд з універом винаймає квартиру. Вранці від неї одразу на пари побіжимо.

Арина чіпляє наплічник з речами на плече та помахавши, вибігає надвір. Таксі вже чекає на неї біля хвіртки. Повертаюся до вітальні за мобільним телефоном, перевіряю вхідні повідомлення.

Як і раніше там пусто. Від Пузирчика немає жодної звістки. Розтираю праве підребер'я, відчувши новий приплив тривоги.

— Не відповідає? — Обережно цікавиться мати.

— Навіть не читає.

Закидаю ногу на ногу, схрещую руки на грудях. Підіймаю очі до екрана та починаю стежити за діями у серіалі.

— Вона може бути у біді? — продовжує питати мати.

— Є така ймовірність.

— Тоді чому ти ще тут?

Бо не впевнений, що моя допомога все ще потрібна. Уляна обрала стосунки з чоловіком-негідником, навіть не намагаючись вислухати мене.

Героїня телесеріалу раптово отримує ляпас від свого чоловіка-тирана. Мимоволі стискаю кулаки. Згадую батька, який поводився так само як цей напудрений бос з екрана.

— Чому ти не намагалася втекти від батька? — зрештою запитую я.

Мати тяжко зітхає. Розправляє поділ домашньої сукні, гірко посміхається. Підхоплює з журнального столу чашку з чаєм. Помічаю як тремтять її пальці.

— А куди мені було йти, синку, з двома дітьми? — голос матері наповнений жалем та гіркотою. — Жебракувати на вокзал? У мене ж ні хати, ні роботи не було.

— Ти вчитель початкових класів за освітою. Школам завжди такі люди потрібні.

— Зарплати вчителя навряд чи вистачить, щоб винаймати житло та бодай якось годувати й вдягати двох дітей. Твій батько не дав би ні копійки у такому разі, у цьому я певна на сто відсотків. Для нього моя втеча була б гіршою за зраду. До останнього вірила, що він зміниться… І таки не помилилася.

Радощів матері не поділяю. Для мене батько назавжди лишиться звіром, який заради власного самоствердження застосовував силу над слабкою жінкою, матір'ю його дітей.

— А якби нас з Ариною не було, ти б наважилась?

— Навіщо такі запитання, Арсенію? Що було, того вже не вернеш.

— Мені просто цікаво.

— Не знаю, синку. — Очі матері наповнюються вологою. — Я рано вийшла заміж. Твій батько був для мене чоловіком, другом, годувальником. Я кохала його мов божевільна. До останнього не могла повірити, що він може це навмисно робити. Довгий час запевняла себе, що то чиста випадковість. Стрес на роботі, проблеми з грошима, криза в країні, моя невдала репліка — все це мов снігова лавина впала на його плечі і через те він… — Мати голосно ковтає, витирає долонею мокру щоку. — Коли стало зрозуміло, що випадковості невипадкові, я все ж задумалася про втечу. Але так і не наважилася. Мені навіть поговорити не було з ким. Мої батьки нізащо б не підтримали. Для них розлучення — це витівки диявола. З подругами теж про таке ділитися на той час було не прийнято.

Сідаю поряд з матір'ю та обіймаю її.

— А якби був хтось, хто охоче підтримував тебе?

Мама плескає мене по плечу, посміхається вже веселіше.

— Арсенію, якщо та дівчина в біді та справді тобі небайдужа… Ніколи, чуєш мене, ніколи не відвертайся від неї. Які б вона слова не казала, які б рішення не ухвалювала. Міняти своє життя надзвичайно страшно. Особливо без доброї людини поряд.