Розділ 10.

Уляна.

Не встигаю сісти за стіл, як мати ставить переді мною тарілку наваристого борщу. У роті миттєво накопичується повно слини. Тато підштовхує соусницю з домашньою сметаною, а брат пропонує кошик з ароматними часниковими пампушками. Чухаю маківку старшого племінника, перш ніж взятися за ложку.

Сім'я — це саме те, чого мені так не вистачало останні дні. Дарма що я в місті постійно перебуваю серед людей: робота, заняття з самозахисту, продуктова крамниця, транспорт; самотність все одно ходить за мною по п'ятах. Порожня квартира та мобільний телефон, що мовчить, — дві чорні дірки, які беззмінно зустрічають мене на порозі після повернення додому.

Живіт радісно буркотить, коли я з’їдаю половину тарілки. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє нормально харчувалася, постійно якісь булочки чи магазинні салати за три хвилини між відвідувачами квіткової крамниці.

Голова постійно забита думками про сліпу віру в чоловіка. Все, що було між нами, виявляється суцільна брехня та впевнено поставлена вистава. Я в ній лише зручна дружина, яка працює за двох та зайвих питань не ставить.

Як Валентин тепер уявляє наше життя? Чи думає я й далі зможу вірити йому на слово? Невже впевнений, що я знову радісно зустрічатиму його з вигаданої роботи та лягатиму з ним в одне ліжко? Лише через ті погрози, що він забере половину майна?

— Улясю, може подзвониш ще раз Валентинові? — Ім'я чоловіка з вуст матері резонує в вухах. Чергова ложка борщу повертається у тарілку. Апетит згасає. — Ну чого він там один сидить над своїми планами лекцій?

Може, й не один, мамо. — мало не зривається в мене з вуст. — За останньою інформацією в нього, крім мене, ще вагон тих, з ким можна провести самотній вечір.

Істеричний сміх рветься з легень назовні. А здавався таким благородним та вірним. Господи. Ніколи у бік іншої жінки зацікавлено Валентин не дивився, завжди мимохідь мазав, наголошуючи увагу саме на мені. У його телефонній книзі не було жодного жіночого імені, крім імен матері та тещі. Тепер розумію чому…

Кусаю нижню губу, насилу запихаю ложку борщу до рота. Яка ж я наївна та дурна. Ідеальна пасія для таких хитрих створінь, як мій чоловік. Чому я лишень вирішила, що мені вдасться обхитрувати такого вправного гравця? Я ж нуб* (*жаргонний термін, що означає недосвідченого новачка, лузера, чайника в будь-якій професії чи діяльності) порівняно з ним.

— Не треба йому зайвий раз себе травити вихлопними газами задушливого міста. Краще хай до нас їде, дихати чистим повітрям. Сава разом з батьком до його приїзду лазню розтоплять, віники березові розпарять.

Їсти більше не хочеться. Зовсім.

— Ні, — перериваю матір.

— Чому?

— Бо не хочу, — опустивши погляд, я хаотично розмішую залишок борщу в тарілці.

— Ви посварилися, Уль? Ох, сонечко, — тепла рука матері лягає мені на плече. — Ти тільки не переймайся, з ким не буває. Он ми з твоїм батьком досі по п'ять разів на день сваримося і нічого. Понад тридцять п'ять років разом. Давай я тобі в дорогу вареників з вишнею наліплю та котлет нажарю. Шлях до серця чоловіка, сама знаєш, де проходить. Нагодуєш, напоїш свого розлюченого педагога і він вмить розтане.

— Мамо, перестань. — Відставляю тарілку трохи далі, витираю серветкою губи. — Не треба жодних вареників чи котлет.

— Чому? Я добре пам'ятаю, що Валентин дуже любить домашню кухню.

— Справа не в цьому.

— А в чому, доню? Тільки не кажи, що ваша магазинна хімія Валентину смачніша за тещині котлети. Не повірю нізащо. Хіба можуть якісь незрозумілі напівфабрикати з паперу бути кращими, ніж котлети зі справжньої домашньої свинини? Це все ваше ГМО, мозок вам міським перетопило.

— Та ні, мамо. Перестань нести дурниці. Ви з батьком пів життя прожили у місті та нічого з вами не сталося. Он які жваві та енергійні.

— Саме тому я так і кажу. Бо ми з батьком чудово знаємо різницю між покупним та вирощеним власними руками. Все. Більше не сперечайся, Уляно. Забереш із собою стільки котлет та голубців, скільки я встигну до вечора приготувати.

— Боже, як ми взагалі перейшли до голубців? Їжа взагалі ні до чого в нашій з Валентином сварці.

— А що тоді? Чому ти мовчиш, Уляно?

— Я подала на розлучення, — випалюю на одному подиху, дивлячись матері прямо в очі.

За столом припиняються будь-які звуки.

— Як? — схопившись за серце, мати знесилено падає на вільний стілець поряд з батьком. — Льоню, Льоню, ти чув? Наша Уляна кидає Валентина. Який жах! Горе яке!

Тато одразу ж кидається до матері. Пропонує їй то склянку води, то компот, то обмахує її обличчя рушником.

— Вітаю, Уляно! Схвалюю це рішення, — радісно вигукує старший брат та показує «клас» великим пальцем. Він єдиний з усіх присутніх — окрім племінників, які нічого не розуміють у тому, що коїться — хто зрадів таким новинам.

— Савелій! Що ти таке кажеш? — мати вихоплює з рук батька рушник та б'є ним брата по плечу. — Побійся бога, синку. Розлучення — це справжнє горе.

— Чому? Жити вона ж не припиняє після цього. Мені її чоловік ніколи не подобався, але ви наполягли, щоб я не втручався в особисте життя молодшої сестри. Проте тепер чому я повинен мовчати? Очевидно ж не з дурної голови Уляна вирішила розлучатися з цим розумником. Що вже скоїв цей кучерявий?