Розділ 7.

Уляна.

— Кухня ліворуч, за нею одразу вітальня. Санвузол в кінці коридору. Праворуч гостьова спальня, де я лишу сумку з твоїми речами. — Бущан нашвидкуруч показує мені розташування усіх кімнат у квартирі. — Моя кімната через стіну від гостьової.

Зустрічаюсь поглядом із його розслабленою посмішкою. Шия знову свербить від припливу крові. Не можу довго стояти до нього обличчям, оскільки яскраві картинки власної ганьби все ще майорять перед очима.

Досі ніяк не збагну, чому я прийняла звичайний рум'янець від перегріву на його щоках за сигнал симпатії до мене? Бо як божий день зрозуміло, що для Арсенія я лише сестра давнього друга. Мала, яку він колись достоту смикав за коси.

— У холодильнику повно їжі. Не соромся в нього заглядати, якщо хотітимеш їсти. Кавова машина заправлена свіжими зернами, то ж проблем приготує тобі напій, який збадьорить тіло. Ставиш чашку та тиснеш потрібну кнопку, все дуже просто. Чисті рушники є у шафі у ванній, нові зубні щітки також там.

Половина слів Арсенія пролітає повз мої вуха. Не можу впоратися з дивним почуттям недоречності свого перебування у цих стінах. Обережно йду за господарем квартири коридором, все ще страждаючи від докорів сумління.

— Нагадай ще раз, як я примудрилася погодитися на твій план?

— Бо я привабливий та страшенно переконливий? Перед моєю харизмою взагалі неможливо встояти.

Арс весело підморгує, а я несхвально хитаю головою.

— Я серйозно, Бущане. — Схрещую руки на грудях, щулячись від незрозумілого холоду під шкірою. — Навіщо тобі все це? Ти сам сказав, що прилетів сюди на місяць, аби побачитися з рідними. За для чого тобі витрачати час на чужі біди та ще й плентатися зі мною по адвокатах та будівельних магазинах? Навіщо вмовляєш ночувати у себе? Моя поява з рештою дуже засмутить твою дівчину. Не хочу ставати причиною зайвої напруги у ваших відносинах. Навіщо ти так ризикуєш?

— Мою дівчину? — Арс здивовано вигинає праву брову.

— Анжела…

— Вона не моя дівчина.

— Але, — розгублено бурмочу, упираючись поглядом у свої білі шкарпетки. Переступаю з ноги на ногу, не знаючи що сказати.

— У нас з Анжелою, так би мовити, співпраця на взаємовигідних умовах. Підіймаємо час від часу настрій одне одному та й по тому.

Відповідь Арсенія збиває з пантелику. Не розумію, жартує він чи говорить серйозно.

— Що? — сердито зводжу брови до перенісся. — Ти можеш говорити без загадок?

— Інтим без зобов'язань у нас, Уляно. — насилу стримуючи сміх, вимовляє Бущан.

— А-а-а, оу.

Мої вуха просто палають від такої простої та водночас відвертої відповіді Арсенія. Тож якщо вони не пара, все гаразд і я спокійно можу тут залишитись? Адже так?

Полегшений видих зривається з моїх губ, а за ним слідом у голові з'являється нове настирливе запитання: а чи не бреше мені Арсен? Як брехав мій чоловік, дивлячись прямо в очі?

— Анжела так обурювалася в машині через мене, тож я подумала… Стривай, — смикаю підборіддям та примружую погляд, — а букет з мільйона троянд, який ти хотів купити в квітковій крамниці? Хіба такі подарунки має сенс робити не своїй жінці?

— Мені вдалося домовитись про великий контракт на постачання металу для свого заводу. Ще й із величезною знижкою. Тож у мене був дуже гарний настрій, і я хотів похизуватися перед дівчиною, яку потім добряче…

— Не продовжуй. Ваш настрій я добре розгледіла. Дотепер забути не можу.

Арсеній зовсім не соромиться того, що я бачила їхні пестощі з Анжелою. Здається, навіть навпаки, його відверто бавить моя реакція на це.

— Гаразд, дівчина/не дівчина — це не моя справа. Все одно я тут лише на одну, максимум дві ночі. Як тільки встановлять нові двері, я одразу повернуся до себе.

Швидко оглядаю простору вітальню. Великий телевізор та гігантський диван на пів  кімнати не чіпляють моєї уваги, так я це робить велика книжкова шафа, що займає цілу стіну. Те саме робить і панорамне вікно, за склом якого видніється добра частина міста. Мимоволі охаю. Все-таки у житті на сімнадцятому поверсі є деякі переваги.

Коліна трохи тремтять через усвідомлення висоти, на якій ми знаходимося, проте я вперто продовжую підходити до вікна. Жовтогаряче небо перед заходом сонця фарбує засніжені дахи багатоповерхівок у теплі тони, ніби обдаровує їх теплом та надією на швидкий наступ весни. Шкода, що в мене під рукою немає полотна та фарб. Пальці так і сверблять від бажання перенести прекрасну мить на малюнок, аби потім цю красу показати заклопотаному світу.

— Пузирчику, — не обертаюся на безглузде прізвисько, продовжую захоплено дивитися на світло, яке швидко тікає за обрій. — Гаразд, гаразд, Улянко.

Арсеній підходить ближче, ненароком чіпляючи мене ліктем. Ховає руки в кишені та тяжко видихає.

— Те, що ми знайомі давно — вагома причина, аби не пройти повз біду, в якій ти опинилася. Ти не пересічна людина для мене, Уляно. Та й Сава ніколи б мені не пробачив, якби дізнався, що я залишив його молодшу сестру з тим покидьком.