Розділ 6.

Уляна.

Чоловік втрачає рівновагу та валиться на ліжко позаду себе.

— Тебе, недогризок суспільства, хіба не вчили, що нападати на беззахисних жінок — це погано? — кричить розгніваний Арс.

Новий схлип проривається через мої голосові зв'язки.

Прийшов. Арсеній прийшов. Почув мене та встиг вчасно. Я більше не віч-на-віч з цим чудовиськом. Сили, що тримали мене на ногах у боротьбі проти чоловіка, різко полишають тіло. Коліна підгинаються та ноги стають мов желе. Лопатками притискаюся до холодної стіни. Повільно сковзаю вниз. Сльози продовжують бігти щоками, тепер не лише від жаху, а й від полегшення.

Валентин намагається накинутися на Арсенія, але новий хук повертає його назад на ліжко. Хрускіт хрящової тканини, яка деформується від сили замаху, змушує здригнутися. Підіймаю тремтячі повіки та фокусую погляд на двох неприязних чоловіках.

— Хто ти взагалі такий? — бурмоче Валентин, задираючи зламаний ніс угору. Намагається бодай якось зупинити кровотечу. — Чого лізеш до нас із дружиною? Ми ладні самі розібратися  у стосунках, без сторонньої допомоги.

— Я — фея-отоларинголог, — саркастично відповідає Бущан, розтягуючи губи в скаженій посмішці. — Залітаю у гості до таких притрушених, як ти, та проводжу рекламну акцію з безоплатного виправлення носової перегородки без використання анестезії та скальпеля. — Для більшої переконливості Арс стискає та розтискає кулак, кісточки якого розчервонілися після двох ударів. — В особливо складних випадках я готовий повторювати акцію кілька разів підряд.

— Арсе, — хрипким голосом відгукуюсь я з кута спальні.

— Пузирчику, йди до мене. Більше не бійся цього опецька. Вже все позаду. — Друг брата допомагає мені підвестися. Опираюся на його плече, обвиваю тремтячими руками сильну шию. Схлипую голосніше, вдихаючи знайомий деревний аромат парфумів. — Улянко, я тут. Прийшов, як ти й просила. Не плач, будь ласка.

Арсеній цілує мене в маківку, пестить заспокійливими рухами спину. Попри ніжність, яку він випромінює, відчуваю як напружене його тіло, як вібрує в його судинах жага помсти. Він готовий будь-якої секунди накинуться на мого кривдника, якщо той зробить бодай крок.

Бущан обережно ковзає рукою по коміру моєї кофти, перекидає волосся через плече. Несміливо підіймаю голову, дивлюся на знервовані жовна на його напружених вилицях.

Мої холодні пальці тремтять на його потилиці, чіпляючи короткі тверді волоски чоловічої зачіски. Завмираю, коли на чолі Арса дві поздовжні зморшки стають глибшими. Він обпалює почорнілим поглядом мою шию, яка й без того палає вже досить давно.

Тиск Валентинових пальців на підборідді не промайнув для моєї ніжної шкіри без помітних слідів. Вкриваю долонею місце злочину, опустивши мокрі зіниці додолу. Схлипую через вдих. Тиснуся носом до грудей Арса, які підіймаються через глибокі вдихи, забруднюю його світлий светр розмитим від сліз макіяжем.

— Я вб'ю його! — гаряче дихання Арсенія пливе вздовж моєї скроні.

Відчуваю, як він ще дужче напружує м'язи тіла. Чую, як підскакує його й без того надто прискорене серцебиття.

— Не треба, Арсе. Будь ласка. Ти можеш вбити його.

— Як ти можеш жаліти цього покидька? — сердито гарчить Бущан.

— Справа не в ньому.

Чіпляюсь пальцями за светр Арсенія. Дивлюсь крізь тремтливі вії на розгніваного друга брата. Відчуваю, як кипить його кров, як він прагне розправи. Хоче покарати Валентина по справедливості, але зовсім не замислюється над тим, як його дії вплинуть на завтрашній день. Що буде, якщо мій недолугий чоловік вирішить піти в поліцію? Якщо заявить про побиття?

— Я за тебе боюся, — кладу руку поверх гуркотливого серця Бущана.

— Не варто. Такі боягузи ніколи не лізуть битися з рівним собі суперником.

— Все одно. Хай краще Валентин йде геть.

Дивимося зосереджено один на одного, боремося у німому діалозі за власні переконання.

— Чув, пустоголовий? — Арсеній повертає голову у бік Валентина. Той все ще валяється на ліжку, тримаючись за зламаний ніс. — Даю рівно п'ять секунд.

— Половина цієї квартири моя за законом, — огризається чоловік, мружачись від болю.

— Ненадовго, — попереджає його розлючений Арс.

Здригаюсь, коли Валентин стає на ноги. Куточки його губ задовільно повзуть угору, вловивши ознаки страху в моїх очах.

— Ми не договорили, Улянко. Розлучення я тобі не дам.

Бущан робить крок до мого чоловіка.

— Тобі надати прискорення? — гидливо питає Арсеній, закриваючи мене своєю широкою спиною.

  Цього разу Валентин не зволікає з виходом. Під чіпким поглядом Арсенія, хапає з шафи куртку, пхає ноги в не зашнуровані черевики та вилітає мов куля з квартири. Навіть не обертається.

Клацання головного замка у дверях дозволяє мені видихнути. Сідаю на край ліжка та знову починаю плакати. За що мені це все? За що? Куди поділося моє нещодавнє щасливе життя? Куди подівся мій чоловік, якому я довіряла та беззастережно вірила?