Розділ 5.

Уляна.

Схрещуємося поглядами через салонне дзеркало. У потемнілих очах Арсенія хлюпається смертоносна лава вулкана, який нещодавно прокинувся. Він наче намагається намацати дірку у моїй броні, шукає способу зазирнути в глибини душі. Але навіщо це йому?

— Я не хочу про це розмовляти, — різко відвернувшись, бурмочу на видиху.

Шия та підборіддя вкриваються червоними плямами, проявляється сором'язливий рум'янець на щоках.

— А треба про таке говорити, — не відступає Арс. — Обов’язково

Невпинний тиск зносить усі мої шлюзи. Вихор емоцій, які так старанно утримую в середині себе з самого ранку, рвуть дамбу та затоплюють салон Арсівського позашляховика.

— Яке тобі взагалі діло до того? З'явився нізвідки та вже накази даєш. Хто ти такий, щоб я з тобою ділилася подробицями особистого життя? Те, що ви з Савою товаришували колись в школі, зовсім не означає, що ти маєш право поводитися наче мій старший брат тепер. Ти і я, Арсе, ніхто один одному. Просто знайомі, котрі п'ятнадцять років не бачилися. Ми не були друзями, не гуляли в одній компанії. Я навіть пригадати не можу, аби ми коли-небудь з тобою бодай раз нормально розмовляли. Лише безглузді дражнилки та підколи з твого боку щораз були. І взагалі..., — запал сил на сварку різко вичерпується і я поспіхом переходжу на ледве чутне бурмотіння. — Не лізь до мене зі своїми роздумами. Я того не потребую. Краще розберися зі своїми стосунками. Анжела не сяяла від щастя, виходячи з твоєї автівки.

Підтягую наплічник, що з'їхав з колін, вгору. Шморгаю носом. Краєм ока бачу, як біліють кісточки пальців Арсенія. Інтуїтивно готуюся до продовження запеклої боротьби.

Але Арс натомість обирає мовчазну тишу. Зосереджено дивиться на дорогу, якою везе нас з центру міста у бік спального мікрорайону. Не кидає у мій бік допитливих поглядів, ніби відключившись від зовнішнього світу.

Трохи розслабляю напружені плечі, відкидаю голову на підголівник. Дивлюся на сірі будинки та перехожих, що проносяться повз, читаю яскраві вивіски, рахую стрічні автомобілі.

Чим менша відстань до квартири, тим важчим стає камінь у грудях. Прискорюється серцевий ритм, збивається дихання. Непрохані сльози розмивають зоровий фокус. Шукаю в кишені наплічника серветки, але ті наче крізь землю провалилися. Витираю пальцями найбільші краплі, дратуючись через те, що навіть така дрібниця як серветки йде шкереберть.

Арсеній нахиляється до бардачка та дістає звідти пачку клятих сухих серветок.

— Тримай, — каже він тихо, простягаючи невеличку картонну коробку до мене.

Ще більший потік сліз виривається назовні. Бурмочу «дякую», опустивши ніс нижче. Сором, біль, розпач та безсилля розхитують мене з боку на бік наче маятник. Не можу зловити рівноваги. Наче щось зламалося всередині чи зникла раптово тверда земля з-під ніг.

Тягну носом повітря, закидаю голову до стелі. Кусаю нижню губу, забороняючи собі видавати хоч якийсь звук. Тут взагалі не місце істериці, зовсім не місце. Впиваюся нігтями у внутрішній бік долоні, дозволяючи фізичному дискомфорту забрати на себе частину уваги та почуттів.

Автомобіль Бущана сповільнює рух. Здригаюсь усім тілом, побачивши куди саме привіз мене друг брата.

— Знущаєшся? — З неприхованим невдоволенням питаю я в Арсенія, який нарешті до мене обернувся. — Квітковий магазин — моя робота, а не домівка. Минула ніч тут —  збіг обставин, свідком яких ти став випадково.

Очі мимоволі прикипають до панорамних вікон квіткової крамниці, через які добре видно, як моя колишня подруга Катерина спокійно ходить по залу разом з відвідувачами. На її обличчі немає жодних ознак безсонної ночі: ні припухлих повік, ні синців під очима, ні змарнілого овалу обличчя.

Навіть не посоромилася з'явитися на роботу, після того, як цілувалася з моїм чоловіком. От зміюка! Жовна на моїх вилицях починають нервово смикатися.

— Ти не назвала адресу, — спокійно відповідає Арс, відстежуючи мій погляд та реакції тіла. — Тому я й привіз тебе туди, де бачив в останнє.

— Вулиця Квіткова, сімнадцять, — насилу відірвавши погляд від подруги-зрадниці, проказую я.

Арсеній одразу тягнеться до кнопки «старт» на автомобільній панелі, але я поспіхом перехоплюю його плече.

— Везти до під'їзду не треба. Занадто далеко доведеться об’їжджати, з цього боку заїзду у двори немає. — Відчуваю, як під пальцями кам’яніє дельтоподібний м'яз Арсенової руки. Дивне збудження проноситься шкірою. Ковтаю та швидко прибираю свої пальці. — Я без проблем дійду пішки. Усього два двори оминути і я вже під вікнами своєї квартири буду.

— Впевнена? Ти мало під машину не потрапила щойно. Геройку вдавати після такого не найкраща ідея.

— «Мало» не рахується. Не потрапила — це найголовніше, — посміхаюся якнайширше, зображуючи повну розслабленість. — Зі мною правда все гаразд. Ти даремно перенервував.

— А чоловік що там?

— Він на роботі.

Надто швидка відповідь змушує Арсенія недовірливо примружитися.

— Добре, Пузирчику. Я готовий висадити тебе прямо тут, якщо пообіцяєш надіслати мені повідомлення про те, що все добре, коли зайдеш у квартиру. — Кинувши погляд на стрілки наручного годинника, спокійно додає: — За пів години.