Розділ 5.

Уляна.

— А ще ти одружена, Пузирчику, але чомусь ховаєшся від чоловіка серед ночі на роботі.

Схрещуємося поглядами через салонне дзеркало. У потемнілих карих очах Арсенія хлюпається смертоносна лава вулкана, який нещодавно прокинувся. Він наче намагається намацати дірку у моїй броні, наче шукає способу зазирнути в глибини душі. Але навіщо це йому?

— Я не хочу про це розмовляти, — різко відвернувшись, бурмочу я.

Шия та підборіддя вкриваються червоними плямами, проявляється сором'язливий рум'янець на щоках.

— А треба, — не відступає Арс.

Невпинний тиск зносить абсолютно всі мої шлюзи. Вихор емоцій, які так старанно утримую в середині себе з самого ранку, рвуть дамбу та затоплюють весь салон позашляховика Арсенія.

— Яке тобі взагалі діло до того? З'явився нізвідки та вже давиш. Хто ти такий, щоб я з тобою ділилася подробицями свого особистого життя? Те, що ви з Савою товаришували в школі, зовсім не означає, що ти маєш право поводитися наче мій старший брат. Ти і я, Арсе, ніхто один одному. Просто знайомі, котрі п'ятнадцять років нічого не чули один про одного. Ми не були друзями, не гуляли в одній компанії. Я навіть згадати не можу, щоб ми з тобою колись хоч раз нормально розмовляли. Постійно були лише безглузді дражнилки та підколи з твого боку. І взагалі..., — запал сил на сварку різко вичерпується і я поспіхом переходжу на ледве чутне бурмотіння. — не лізь до мене зі своїми роздумами. Я того не потребую. Краще розберися зі своїми стосунками. Анжела не сяяла від щастя, покидаючи салон твого автомобіля.

Підтягую рюкзак, що з'їхав з колін, вгору, шморгаю носом. Краєм ока бачу, як біліють кісточки пальців Арсенія. Інтуїтивно готуюся до продовження запеклої боротьби.

Але Арс натомість зберігає тишу. Зосереджено дивиться на дорогу, якою везе нас із центру міста у бік мого мікрорайону. Не кидає у мій бік допитливих поглядів, повністю відключившись від зовнішнього світу.

Трохи розслабляю напружені плечі, відкидаю голову на підголівник. Дивлюся на сірі будинки та перехожих, читаю яскраві вивіски, рахую зустрічні автомобілі.

Чим менша відстань до квартири, тим важчим стає камінь у мене в грудях. Прискорюється серцевий ритм, збивається дихання. Непрохані сльози розмивають зоровий фокус. Шукаю в рюкзаку серветки, але ті наче крізь землю провалилися. Витираю пальцями найбільші краплі з вій, дратуючись через те, що навіть така дрібниця йде шкереберть.

Арсеній нахиляється до бардачка та дістає звідти пачку сухих серветок.

— Тримай, — каже тихо, простягаючи невеличку картонну коробку мені.

Ще більший потік сліз виривається назовні. Бурмочу «дякую», опустивши ніс нижче. Сором, біль, розпач та безсилля розхитують мене з боку на бік наче маятник. Не можу зловити рівноваги. Наче щось зламалося всередині, наче зникла кудись тверда земля з-під ніг.

Тягну носом повітря, закидаю голову до стелі. Кусаю нижню губу, забороняючи собі видавати хоч який звук. Тут взагалі не місце істериці, зовсім не місце. Впиваюся нігтями у внутрішній бік долоні, дозволяючи фізичному дискомфорту забрати на себе частину уваги та почуттів.

Автомобіль Бущана сповільнює рух. Здригаюсь усім тілом, побачивши куди саме привіз мене друг брата.

— Знущаєшся? — З неприхованим невдоволенням питаю я в Арсенія, що обернувся. — Квітковий магазин — моя робота, а не домівка. Минула ніч тут —  випадковий збіг обставин, свідком яких ти став випадково.

Очі мимоволі прикипають до панорамних вікон квіткової крамниці, через які добре видно, як моя колишня подруга Катерина спокійно ходить по залу разом з відвідувачами. На її обличчі немає жодної ознаки безсонної ночі: ні припухлих повік, ні синців під очима, ні змарнілого овалу обличчя.

І навіть не посоромилася з'явитися на роботу, після того, як цілувалася з моїм чоловіком. От зміюка! Жовна на моїх вилицях починають нервово смикатися.

— Ти не назвала адресу, — спокійно відповідає Арс, відстежуючи мій погляд та реакції тіла. — Тому я й привіз тебе туди, де бачив в останнє.

— Вулиця Квіткова, сімнадцять, — насилу відірвавши погляд від подруги-зрадниці, зізнаюся я.

Арсеній відразу тягнеться до кнопки «старт» на автомобільній панелі, але я поспіхом перехоплюю його плече.

— Везти до під'їзду не треба. Занадто далеко доведеться об’їжджати, з цього боку заїзду у двори немає. — Відчуваю, як під пальцями камінь дельтоподібний м'яз Арсенової руки. Дивне збудження проноситься шкірою. Ковтаю та швидко прибираю свої пальці. — Я без проблем дійду пішки. Усього два двори по діагоналі оминути і я вже під вікнами своєї квартири.

— Впевнена? Ти ж під машину мало не потрапила. Бравувати після такого не найкраща ідея.

— «Мало» не рахується. Не потрапила — це головне, — усміхаюся якнайширше, зображуючи повну розслабленість. — Зі мною правда все гаразд. Ти даремно переполошився.

— А чоловік що?

— Він на роботі.

Надто швидка відповідь змушує Арсенія недовірливо примружитися.

— Добре, Пузирчику. Я готовий висадити тебе прямо тут, якщо пообіцяєш надіслати мені повідомлення з кодовою фразою «Все добре», коли зайдеш у квартиру. — Кинувши погляд на стрілки наручного годинника, спокійно додає: — За пів години.