Розділ 4.

Уляна.

Судова канцелярія, скажу я вам, не найкращий початок дня. Особливо коли йдеш туди після дня Закоханих. Всі ці співчутливі погляди з зітханнями від співробітників держустанови не сприяють підняттю духу моєї й без того крихкої психіки.

Ще вчора я була стовідсотково впевнена, що зроблю позов до суду без усіляких вагань, а от о десятій ранку нинішнього дня моя непохитність та сміливість вже кудись чарівним чином випарувалася.

Тремтячими пальцями виводжу власні ініціали на заяві. «П'ятнадцятого червня дві тисячі двадцять першого року зареєстровано шлюб між мною та відповідачем, Мілевським Валентином Івановичем…». Кляті сльози підступають до горла після кожної літери. «Підставою для розірвання шлюбу є…»

З пів хвилини вагаюся між ганебною правдою про зраду та загальними фразами про відсутність спільних інтересів, різні погляди на життя та відсутність порозуміння. Це все у нас із Валентином наче було. Принаймні до вчорашнього ганебного дня я саме так і вважала.

Проте тепер я взагалі нічого не тямлю.

Ми почали будувати плани на майбутнє. Мріяли, що після останньої виплати за квартиру почнемо працювати над розширенням чисельності нашої родини. І Валентин, і я хотіли мати двох дітей. Обов'язково погодок, аби не було такої різниці у віці, як у мене з Савою.

Обговорювали покупку машини, обов'язково електричної, яка не лише позбавить нас остогидлої тряски в громадському транспорті, а й допоможе заощадити частину фінансів, які зараз витрачаються на таксі. Сперечалися через тварин, яких краще завести. Я хотіла жвавого джек-рассел тер'єра, а Валентин наполягав на вусатому мейн-куні.

Невже це були просто слова? Невже реальність була більш цинічною та приземленою?

Змахую сльозу з вій, міцніше стискаю ручку.

— Не картай себе, люба, — тепла рука жінки у діловій темно-синій сукні, яка принесла до секретаріату суду якісь документи, торкається мого плеча. — Якщо ви наважилися дійти аж сюди, то той негідник дійсно вас не заслуговує.

Така раптова підтримка від сторонньої людини розчулює мене до глибини душі. Насилу стримую новий потік солоної лави, посміхаюся міцно стиснутими вустами.

— А…? —  це все, що вдається вимовити, зніяковіло вказуючи пальцем на порожній рядок власної заяви.

Пробігшись суворим поглядом по аркушу паперу, жінка розслаблено додає:

— Перепишіть зі зразка та не морочте собі голову. Особисте залишиться особистим, а суддям буде простіше скласти офіційний вирок.

Жалібно пропищавши «дякую», повертаюся до недописаної заяви.

«Наш із відповідачем шлюб фактично припинив своє існування, подальше спільне життя та збереження шлюбу суперечить моїм інтересам, у зв'язку з чим наполягаю на його розірванні».

Переписую залишок тексту зі зразка, змінюючи лише свої дані та дані чоловіка. Ставлю підпис та віддаю всі документи дівчині за комп’ютером.

— Через два тижні вас разом із відповідачем покличуть на судове засідання, — не підводячи голови, безперервно торохтить заклопотана дівчина.

— Два тижні? І що мені робити весь цей час?

Співробітниця канцелярії байдуже тисне плечима та голосно додає, що такий порядок дій згідно із законом. В неї немає повноваженнях щось змінювати у напрацьованій системі.

Залишаю будівлю суду в розгублених почуттях. Я звісно не чекала, що сьогодні ж отримаю заповітний папірець про розірвання шлюбу, але… Гадки не мала, що доведеться розв'язувати це питання так довго.

Дістаю з кишені куртки бездротові навушники, вставляю їх у вуха. Виправляю шапку, що з'їхала на чоло, та затягую шарф навколо шиї. Перемикаю пісні одна за одною. Кожна наступна пісня наче знущається з мого теперішнього стану.

Ковзаю зимовими чобітками по скрипучому снігу. Поспішаю на автобусну зупинку. Пальці дубіють від морозу, але знімати рюкзак та діставати рукавички відверто ліньки. Гальмую коло пішохідного переходу, покірно чекаю потрібного сигналу світлофора.

Перемикаю навушником чергову пісню та на автопілоті йду за натовпом, що одночасно рушив вперед. Лунає голосний гудок автомобільного клаксона. Підіймаю голову та бачу як білий позашляховик мчить по лівій смузі прямісінько на нас. Водій тисне по гальмах, але мокрий від домішок сніг продовжує вести заблоковані колеса машини на людей, що біжать по зебрі.

Люди розбігаються хто куди, штовхають одне одного, поспішають якнайшвидше забратися зі шляху некерованого транспортного засобу.

Мене теж відштовхують. Падаю на машину, що стоїть першою у правому ряду. Шок та паніка, які охоплюють миттєво тіло, гальмують та вводять усі процеси мозку в режим перезавантаження.

Починати доводиться з найпростішого: перевіряю рухові функції та чутливість власних кінцівок, вишукую через відчуття чи з’явилися бодай якісь травми.

Розмірне гудіння німецького мотора, тепло металевого капота, біль у лікті та дзвінкий гул гальмівних колодок ніяк не допомагають відновити концентрацію. Все надто різне та бурхливе.

Озираюсь на те місце, де щойно йшли люди та рухався позашляховик. Жодних слідів крові чи чогось гіршого. Декілька людей лежать на асфальті, підгорнувши ноги. Хтось пірнув у кучугуру, навалену біля узбіччя, а хтось, швидко змахнувши з колін брудний сніг, вже поспішає далі у справах.