Розділ 4.

Уляна.

Судова канцелярія — не найкращий початок дня, скажу я вам. Особливо коли йдеш туди після всесвітньо відомого дня Закоханих. Всі ці співчутливі погляди з зітханнями співробітників держустанови не сприяють підняттю духу моєї та без того крихкої психіки.

Ще вчора я була стовідсотково впевнена, що зроблю позов без усіляких вагань, а от о десятій ранку моя непохитність та сміливість вже кудись чарівним чином випарувалася.

Тремтячими пальцями виводжу свої ініціали на заяві. «П'ятнадцятого червня дві тисячі двадцять першого року зареєстровано шлюб між мною та відповідачем, Мілевським Валентином Івановичем…». Кляті сльози підступають до горла після кожної літери. «Підставою для розірвання шлюбу є…»

З пів хвилини вагаюся між ганебною правдою про зраду та загальними фразами про відсутність спільних інтересів, різні погляди на життя та відсутність порозуміння. Це все у нас із Валиком було. Принаймні до вчорашнього ганебного дня я саме так і вважала.

А тепер взагалі нічого не розумію.

Ми почали будувати нові плани на майбутнє. Мріяли, що після останньої виплати за квартиру почнемо працювати над розширенням чисельності нашої родини. І Валентин, і я хочемо мати двох дітей. Обов'язково погодок, щоб не було такої різниці у віці, як у мене з Савою.

Обговорювали покупку машини, обов'язково електричної, яка не лише позбавить нас обов'язкової тряски в громадському транспорті, а й допоможе заощадити частину фінансів сім'ї, які зараз витрачаються на чисельні поїздки в таксі. Сперечалися через тварин, яких краще завести. Я хотіла жвавого джек-рассел тер'єра, а Валентин наполягав на чорному вусатому мейн-куні.

Невже це були просто слова, які ніяк не сходяться з реальністю?

Змахую сльозу з вій, міцніше стискаю ручку.

— Не картай себе, люба, — тепла рука жінки у діловій темно-синій сукні, яка принесла до канцелярії якісь документи, торкається мого плеча. — Якщо ви наважилися дійти аж сюди, то той негідник дійсно вас не заслуговує.

Така раптова підтримка від сторонньої людини розчулює мене до глибини душі. Насилу стримую новий потік солоної лави, посміхаюся міцно стиснутими вустами.

— А…? —  це все, що вдається вимовити, зніяковіло вказуючи пальцем на порожній рядок власної заяви.

Пробігшись суворим поглядом по аркушу паперу, жінка розслаблено додає:

— Перепишіть слово в слово зі зразка та не морочте собі голову. Особисте залишиться особистим, а суддям буде простіше скласти офіційний вирок.

Жалібно пропищавши «дякую», я повертаюся до недописаної заяви.

«Наш із відповідачем шлюб фактично припинив своє існування, подальше спільне життя та збереження шлюбу суперечить моїм інтересам, у зв'язку з чим наполягаю на його розірванні».

Переписую залишок тексту зі зразка, змінюючи лише свої дані та дані чоловіка. Ставлю підпис та віддаю всі документи дівчині.

— Через два тижні вас разом із відповідачем викличуть на судове засідання, — не підводячи голови, безперервно торохтить заклопотана дівчина.

— Два тижні? І що нам із чоловіком робити весь цей час?

Співробітниця канцелярії байдуже тисне плечима та голосно додає, що такий порядок дій згідно із законом. Не в її силах щось змінювати.

Залишаю будівлю суду в розгублених почуттях. Я звісно не чекала, що сьогодні ж отримаю заповітний папірець про розірвання шлюбу, але й не думала, що доведеться розв'язувати це питання так довго.

Дістаю з кишені куртки бездротові навушники, вставляю їх у вуха. Виправляю шапку, що з'їхала вбік, та затягую шарф навколо шиї. Перемикаю пісні одна за одною. Ніяк не можу визначитися з тим, яку композиція відповідає моєму теперішньому настрою.

Ковзаю зимовими чобітками по скрипучому снігу. Поспішаю на автобусну зупинку. Пальці дубіють від морозу, але знімати рюкзак та діставати рукавички відверто ліньки. Гальмую коло пішохідного переходу, покірно чекаю потрібного сигналу світлофора.

Перемикаю навушником чергову пісню та на автопілоті йду за натовпом, що одночасно рушив вперед.

Лунає голосний гудок автомобільного клаксона. Підіймаю голову та бачу як білий позашляховик мчить по лівій смузі прямісінько на нас. Водій тисне по гальмах, але мокрий від домішок сніг на дорозі продовжує вести заблоковані колеса машини на людей, що біжать по зебрі.

Люди розбігаються, штовхають один одного, поспішаючи якнайшвидше забратися зі  шляху некерованого транспорту. Мене відштовхують на машину, що стоїть першою у правому ряду.

Шок та паніка, яка охоплює тіло за кілька секунд, гальмує та вводить усі процеси мозку в режим перезавантаження. Починаю з найпростішого: перевіряю рухові функції та чутливість власних кінцівок, вишукуючи через відчуття чи з’явилися серйозні травми.

Розмірне гудіння німецького мотора, тепло металевого капота, біль у лікті та дзвінкий гул гальмівних колодок ніяк не допомагають відновити концентрацію. Все надто різне та бурхливе.

Озираюсь на те місце, де щойно йшли люди та рухався позашляховик. Жодних слідів крові чи чогось гіршого. Декілька людей лежать на асфальті, підгорнувши ноги. Хтось пірнув у кучугуру, навалену біля узбіччя, а хтось, швидко змахнувши з колін брудний сніг, вже поспішає далі у справах.