Розділ 3.

Уляна.

Серце гуркотить мов навіжене. Дитяче прізвисько, яким мене охрестили однолітки через батьківське прізвище Пузирова, ріже вуха. Я не чула його з часів випускного вечора.

— Я ніякий не Пузирчик. Ви помилилися.

Посмішка Бущана стає ширшою.

— Спочатку я подумав, що мені здалося. Адже стільки років минуло. Проте сумнівів не лишилося, після того, як ти пирснула від сміху. Раніше ти теж так робила, коли шпигувала за нами з Савою.

Господи, він справді мене пам'ятає.

Сором'язливий рум'янець проявляється на моїх щоках. Шия вкривається потом. Не знаю, куди подіти руки від зніяковіння.

Скільки років минуло?  Десять чи п’ятнадцять?

Висмикую одну гвоздику з вазона та починаю обережно пальцями розминати основу її бутона, який ще ледь розкрився. Розправляю пелюстки, перетворюючи непримітну квітку на пишну красуню. Все тіло вібрує від пронизливого погляду Арсенія. Немов стрибаю у минуле.

Мені років дев'ять приблизно. Тренуюся стати крутим секретним агентом, копіюючи героїню одного детективного серіалу. Постійно шпигую за всіма, хто буває у нас удома. Ховаюся за дверима, під ліжком, у шафі чи під столом, слухаючи про що хто теревенить.

Найцікавіше виявляється слухати балачки брата та його кращого друга. Вони старші за мене майже на шість років, тому здаються такими дорослими та розумними. Поки я вивчаю дроби та бігаю три рази на тиждень у художню школу, вони вже розбираються в автомобілях, у комп'ютерних іграх, не нервують через контрольні, стежать за футбольними чемпіонатами, сперечаються про Римську Імперію та дають один одному поради, як поводитися з гарними дівчатами.

Я була певна, що не виказую ані звуку, сидячи під дверима Савиної кімнати чи ховаючись за шторою в ніші біля його шафи. Проте виявляється я жорстоко помилялася щодо своєї шпигунської вправності, раз Арсеній про це знає.

Іду за прилавок, щоб узяти секатор. Мобільний телефон дзижчить на столі. Скидаю дзвінок Валентина без зайвих вагань. Перевертаю гаджет екраном до столу. Голосно видихаю.

Арс тим часом уважно оглядає приміщення мого квіткового магазину, ходить уздовж металевих масивних стелажів, заставлених квітами.

— Не рекомендую її чіпати, — застережно попереджаю, коли бачу, як він простягає палець до листя-капкана однієї з рослин. — Діонея — справжній хижак.

— Невже палець відкусить?

— Гірше. Руку. По лікоть.

Бущан недовірливо коситься то на крихітну Діонею, то мене.

— Жартую. Це рослина мухоловка. Якщо постійно тикати в неї пальцем та змушувати її листя-пастки закриватися без здобичі, то, зрештою, рослина починає гинути.

— Це хтось купує?

— Не так часто, як хотілося б, але буває.

Арсеній ховає руку до кишені.

— Давно тут працюєш?

— Понад рік.

Бащук зупиняється навпроти картини, що висить на одній зі стін. Там намальований силует дівчини, принади якої грайливо сховані за квітами.

— Гарно. Твоя робота?

— Балувалася від нудьги. Нічого особливого.

Арсеній кидає в мій бік задумливий погляд, але нічого більше не питає.

З вулиці долітає наполегливий сигнал клаксона, блимають фари припаркованого перед магазином позашляховика.

— Здається, дехто знудився чекати на тебе.

Бущан підіймає руку та дивиться на циферблат свого годинника.

— Маєш рацію. Година досить пізня. — Підійшовши до прилавка, вуста Арсенія розтягуються у спокусливій посмішці. — То що, Пузирчику? Організуєш для моєї супутниці букет квітів попри неробочий час? З поваги до нашої старої дружби підеш на маленьку поступку?

— А хіба ми дружили? Не пам’ятаю такого. Я ж лише мала сестра друга, прилипала, заноза в одному місці, вічний хвостик Сави, — з глузливою посмішкою перелічую усі прізвиська, якими брат та його друг мене називали позаочі.

— Пузи-и-ирчику, — опустивши голос, пошепки тягне Арс.

Дражнить мене спеціально.  Так само робив у дитинстві. Я й досі в його очах молодша сестра друга. Нехай і давно колишнього.

Розумію усе це та все одно реагую на провокацію. Стискаю пальці в кулак та невдоволено дму губи.

— На жаль, я нічим не можу допомогти. Ми просто не маємо такої кількості троянд, яка тобі потрібна, масику.

Закушую нижню губу. Намагаюся не засміятися. Плескаю цнотливо віями та тисну зніяковіло плечима. Куточки вуст Бущана повзуть униз, у шоколадній райдужці його очей спалахують небезпечні язики полум'я.

По шкірі біжать сироти. Схоже, я випадково кинула Арсові виклик. Вперше за багато років знайомства.

Що ж. Сам напросився. Нехай знає, що сестра Сави вже не ніжна та беззахисна кульбабка, якою була п'ятнадцять років тому.

Не можу відірвати погляду від Арсенія. За стільки років його риси обличчя стали грубішими. Вилиці загострилися, підборіддя стало чіткішим. Зникла підліткова припухлість щік. У погляді більше немає безрозсудного дитинства. На щоці видніються якісь шрами, у куточках очей з'явилися вікові зморшки.