Розділ 2.

Уляна.

Чому? Навіщо? Заради чого? Чому вони так чинять зі мною?

Заплющую очі, намагаючись прогнати слабкість, яка сковує тіло. Звуки, що лунають з коридору, заважають приборкати бурхливий та смертельний вулкан у грудях.

Намагаюсь усвідомити, що відбувається прямо зараз. Коханий чоловік разом з подругою збираються віддатися тілесним втіхам, наплювавши на мою наявність та почуття.

Втягую носом якнайбільше повітря, повільно видихаю. Чіпляючись за вмивальник, обережно встаю на ноги. Я зруйную їхні наміри будь-що.

Тремтячими пальцями обхоплюю холодний метал дверної ручки, смикаю її на себе. Здригаюсь від гучності нетерплячих стогонів. За стіною вони здавались дещо спокійнішими.

Попри спазми, що болісно скручують та вивертають душу навиворіт, продовжую йти назустріч неминучому краху. Напівроздягнені коханці настільки захоплені облизуванням одне одного, що не помічають моєї появи.

Валентин зі спущеними штанами притискається до стегон моєї кращої подруги, шепоче їй на вухо хтиві слівця, від яких мене відверто починає нудити. Катерина з не меншою жагою відповідає на пестощі мого чоловіка, вчепившись пальцями в його кучеряву потилицю.

Дивлячись на те, як чоловік впивається ротом у губи іншої жінки, не відчуваю нічого, окрім огиди. Немов у грязьову яму слизнула та ніяк не можу вибратися назовні. Нудота підступає до піднебіння, мружуся від пекучої гіркоти, що розповзається на язику.

Бридко. Гидко. Боляче.

— Браво! Бравісимо! — якомога голосніше вигукую, не бажаючи більше дивитися на те, що коять ці двоє.

Валентин та Катерина відскакують одне від одного мов ошпарені. Витріщаються на мене ніби на примару.

— Уляно? — перелякано скрикує Катя та починає задкувати до стіни.

— Улю, ти вже повернулася? Чому? Коли? А я тут..., — заїкаючись, безладно тараторить чоловік. — Ми не…ні, ні-і-і. Все не так, як ввижається.

Починаю реготати наче божевільна.

— Хіба? — саркастична посмішка розтягується на моїх вустах. — Ну, тоді поясни як воно насправді.

Схрещую руки на грудях та схиляю голову. Стає навіть цікаво, як саме Валентин збирається довести, що тертя його стегон об зад моєї подруги — це лише примарне явище, на яке й звертати увагу не потрібно.

Переводжу гнівний погляд на Катерину та не можу приховати огиди. Багато років я вважала її найкращою подругою, стількома секретами ділилася. А тепер виявляється, що вся наша дружба була фарсом.

Подруга втискається лопатками в дзеркало. Намагається сором’язливо відтягнути коротку сукню донизу, аби прикрити почервонілі від пальців мого чоловіка стегна. Подивитися мені в очі їй бракне сміливості.

Так і хочеться схопити дівчину за волосся та витрусити усю її безсоромну душу. За що вона так зі мною? Чому саме з моїм чоловіком вирішила таке утнути? Що я їй такого поганого зробила?

— Пішла геть, — єдине, що я кажу Катерині, коли на мить вловлюю її переляканий погляд.

— Уль, пробач мені, — шепоче в сльозах вже колишня подруга та винувато ступає до дверей.

Коли Саніна зникає з очей, полегшено зітхаю та зосереджую весь гнів на Валентинові, який намагається скоротити відстань між нами. Плутається у власних приспущених штанах. Дивом не падає переді мною навколішки.

— Сонечко, кохана, я зараз все тобі поясню, — продовжує солодко щебетати він, намагаючись застебнути вузькі джинси поверх чорних трусів-брифів, які постійно скручуються на стегнах. — Я не знаю, як це сталося. Запаморочення якесь. Я був у барі з друзями, трохи розслабився за грою, те-се. Потім…

— Несподівано злизався з моєю подругою посеред нашої квартири,  — закінчую замість нього.

Кутики губ нервово тремтять. Надто довго я зберігаю маску спокою та розважливості.

Винувате обличчя Валентина осяює гнівний спалах. Наче озвучений мною підсумок — це найбільша образа, яку він коли-небудь чув на свою адресу.

— Уляно, годі дарма репетувати. Дорослі наче люди.

Валентин намагається доторкнутися до моїх плечей.

— Не чіпай, — відсахнувшись, суворо командую я. — Збирай речі та йди геть.

— Вже ніч на дворі. Куди я піду? Це й моя квартира, не забувай. Ми платимо за неї порівну.

— Збирай свої манатки зараз же! — Мій голос переходить на скрик, очі наливаються кров'ю. — Даю тобі рівно п'ять хвилин. Потім усі речі полетять з вікна.

Валик не сприймає мої слова серйозно. Знову намагається підступитися, солодким голоском нашіптуючи слова про неземну любов до мене. Просить вибачення, погрожує стати на коліна та одночасно норовить викрутитися. Наче вуж на сковорідці. Ще й намагається звинуватити в усьому злодійку-Катерину, яка нібито навмисно зачарувала його якимось чар-зіллям. Лише в такому випадку, за словами чоловіка, він спроможний на зраду.

— Досить, Мілевський. Мені однаково хто перший з вас цього забажав чи хто кого зачарував. Ви обидва мені огидні. Обидва зрадники.

— Уляночко, сонечко, не гарячкуй. — Валентин кружляє біля мене немов хитрий лис. Намагається достукатися до моєї поступливості та всепрощення. — Адже нічого зрештою не трапилося. Не варто роздмухувати полум'я через одну безглузду іскру.