Розділ 1.

Уляна.

— Валентине, я вдома! — за звичкою кричу через поріг, сповіщаючи коханого чоловіка про повернення.

Голос стрімкою луною проноситься по пустих кімнатах квартири. Ніхто не відгукується.

Дивно.

Може, по хліб пішов до супермаркету?

Цими вихідними я їздила в село до батьків, щоб привітати їх з річницею весілля. У понеділок збиралась повернутися додому, але снігова хурделиця, що набігла на область та зіпсувала геть усі мої плани. Дорогу замело так сильно, що рейсові автобуси скасували на невизначений термін. Єдиний трактор у селі, який міг прочистити дорогу, і той, як на лихо, зламався ще в неділю.

Вже примирилася з тим, що затримаюсь у батьків до наступних вихідних, коли мало прийти потепління. Але сьогодні по обіді по селу проїхала комунальна техніка з райцентру, яка прочистила не лише центральні вулиці від снігу, а й дороги навколо.

Не вірячи у таке щастя, вирішила зробити чоловікові сюрприз за нагоди. Стрибнула в перший рейсовий автобус, що вийшов на маршрут, та помчала додому. Попередньо звісно випитала, які плани Валентин має на сьогоднішній вечір.

— Та які плани, Улянко? Так втомлююся після пар, що єдине, чого хочу надвечір — це лягти на диван та витріщатися у телевізор.

Заштовхую через поріг важку валізу. Радію, що обрала варіант на коліщатках, а не торбу, що вішається через плече.

Щоразу кажу матері, що не буду нічого брати з собою у місто. Якщо нам з чоловіком щось раптом знадобиться, ми завжди можемо піти до найближчого супермаркету та купити це. Але хіба матері колись слухають власних дітей?

Вранці я ще легко могла підняти валізу однією рукою, а коли взялася за неї перед від'їздом, то ледь спину не підірвала. Мама, як завжди, вдала, що не має жодного відношення до раптово збільшеної ваги мого багажу.

У кишені куртки дзижчить телефон. Б’юся об заклад, що це телефонує саме мати. В неї наче шосте чуття вмикається, коли я про неї згадую.

— Привіт, мамусю, — зачиняю вхідні двері та падаю знесилено на пуф. — Тільки-но поріг переступила.

— Ну, слава богу, Улянко. Я так хвилювалася за тебе. Переживала, аби той автобус десь посеред дороги не застряг. В нас знову сніг пішов та такий лапатий наче здорові мухи. Світло вимкнули нещодавно. Тож ми з твоїм батьком сидимо при свічках, п'ємо чай з малиновим варенням. Я, до речі, там вам такого ж варення дві баночки поклала у торбинку.

— Дякую, мамо.

— Як ти добралася? Валентин хоча б зустрів тебе? Допоміг донести валізу?

— Валі немає вдома.

— А де це він швендяє о такій порі? — здивовано перепитує мати.

— Не знаю. — Знімаю в’язану шапку, чухаю спітніле чоло. — Я саме збиралася йому подзвонити, але ти мене випередила.

— Добре, добре, — радісний голос матері стрімко стає невдоволеним. —  Натяк про те, що мати завжди дзвонить невчасно, я зрозуміла...

— Мамо, я не це мала на увазі.

— Все, Уляно. Бувай. — Мати не чує моїх пояснень, поспіхом прощається. — Мені ще братові твоєму треба зателефонувати.

— Мамо, бережи зарядку телефона. Світла ж немає.., — останнє речення мати вже не чує, бо різко скидає виклик.

Тяжко зітхаю, перш ніж підвестися на ноги. Знімаю з себе куртку та вішаю її на гачок. Відставляю чоботи на спеціальний прогумований килимок, щоб налиплий сніг не розтікся брудною калюжею по підлозі.

Чимчикую в ванну кімнату та мою змерзлі руки під теплою водою. Подумки гадаю, де може бути Валентин. Певно з друзями знову до боулінгу поспіхом зібралися.

Беру до рук телефон, набираю цифру чотири на швидкому наборі. Бетховенська симфонія номер п'ять, яку чоловік поставив на вхідні дзвінки свого смартфона, лунає десь зі спальні.

Вмикаю світло та бачу, як телефон Валентина кружляє на тумбі. Знімаю блокування та відкриваю журнал викликів. Сорок хвилин тому здійснений виклик приятелю Івану. Отже, Валя дійсно чи то у боулінг грає зараз, чи то у більярд. То ж раніше одинадцятої вечора його взагалі можна не чекати.

Кепсько. Сюрприз на чоловікові іменини, схоже, не вдасться.

Засмучена йду розбирати валізу. Варення та консервація одразу потрапляє на лоджію. Туди ж несу й засушеного ляща, якого батько передав спеціально для Валентина.

— Годі витріщатися на мене, — дивлячись на чорні очі-намистини прісноводної риби, жалісно підтискаю губи. — Я тебе точно їсти не збираюся.

Підвішую ароматну здобич на мотузку для білизни, повертаю вікно на провітрювання. Поривчастий вітер миттєво залітає до невеликого приміщення, кусає за щоки.

Поспішаю назад до кімнати. Розкрита валіза лежить посеред коридору. Дістаю з її надр речі, які залишилися, та ховаю велетня на колесах до шафи. Пакет зі смаколиками для подруги Каті відставляю на комод, а дорожню косметичку та змінний комплект білизни несу до ванної кімнати.

Відкриваю дверцята пральної машинки та завантажую всередину весь одяг, який мандрував зі мною останні дні. Ледве не забуваю про светр та джинси, в яких вдягнена зараз. Жоден антиперспірант не впорається з тригодинною тряскою у міжміському автобусі, де люди набиті мов оселедець у бляшанку.