Не вистачить слів описати красу…

Не вистачить слів описати красу

Чужої для серця країни...

Призахідне сонце проймає росу,

Опалу дощем на долини.

Розкішною зеленню мріють гаї

Побіля останків фортеці.

На рослих деревах пташині рої

Радіють закінченій спеці.

Сусідній костел закликає людей

До себе на пізню відправу.

Неквапом імла досягає плечей

Та гасить вечірню заграву.

Останнє проміння фарбує дахи

Застиглим у часі будівлям.

До вулиці пнуться садові верхи,

Втішаючи душу цвітінням.

Стихають в оселях важкі язики,

Містян огортає снодійним.

І тільки задумливий шепіт ріки

Тепер виглядає постійним.

Вода завертає думки вдалечінь

До рідних лісів та шосейок.

Я потай лечу до своїх сновидінь,

Що бачив під вигуки рейок.

Там хата стоїть на крутій висоті,

Гаптована липовим квітом.

Куняє між променів на видноті –

І вічно змагається з вітром!

Побілені стіни вгрузають у ґрунт,

Шукаючи спокій у клумбах.

На стрісі Кицюня влаштовує бунт:

Скакає за птахом на зрубах.

Позаду лежить огороджений двір,

Де чути бурхливе хазяйство.

Ще далі – поля й де сягне кругозір

Старанно працює селянство.

Без слів відійду дев'ять метрів убік –

Умить замовкає все в грудях.

Це долом несеться широкий потік,

Дрібний у вербових галуззях.

Як риба, пірнаю в стрімку глибину

Й пливу до столичного взгір'я.

На вуличках стріну палку давнину –

Студентські любов та зневірʼя.

Повітрям біжить аромат від метро:

Він будить прожиті пригоди.

Знайомі обличчя хвилюють нутро, –

Вкрадливо бажаючи шкоди.

Разок ліхтарів відпроваджує вдаль

Повз купу несхожих висоток.

Аж раптом ходу сповільняє деталь,

Наповнена болісних ноток...

В окремій квартирі голубить котя

Мій друг – й обвиває кохану.

Вони обговорюють спільне життя,

Уваживши випуклість стану.

Відтак усвідомлю... За декілька літ

Ми поспіхом стали дорослі.

Години біжать, мов запалений ґніт,

Допоки не згаснуть поволі.