Русальний тиждень

Туман повільно котиться самотнім полем...

Сусідній ліс мовчить. Шепоче тільки колос.

Похмуре небо блідне, і холодним перстнем

Здається сонце. Чорні хмари гублять голос,

Просякнутий дощем. Крокують люди глухо

З гущавини дерев. Безбарвні ступні — босі,

І трави ріжуть їх, немовби гострим плугом.

Неквапно блякнуть квіти — навіть у волоссі

Барвисте плетиво розклалось жабуринням.

Водночас вишиванки мелькотять на грудях,

Як справжні витвори митців. За мерехтінням

Не видно хоч би обрій — і сховався в людях

Найменший пай землі. Їх втримати не може

Ні вбога широчінь полів, ні власна ж втома.

Лишень... слідів у них нема — і стогне Боже,

Не дійшле ще зерно під п'ятками фантома.

Неквапно лине час, та збавить прозу пісня,

Дідівська і смутна. Підхопить кожне горло

Тремтливі ноти співу, звивши суть Полісся

До вишини. Утім, юрмисько хутко змовкло,

Коли торкнулись перші краплі до пшениці.

Спиняється загал. І зводить погляд вгору —

Туди, де твердь шматують люті блискавиці.

За мить архангел спустить дощову розору:

Довкіл від зливи видно тільки сивий морок,

І жодного вбрання не відцуралась вогкість.

Зненацька зверху провисає грубий шворок,

До нього тягнеться з десяток рук. Натомість

Всього одна вчіпляється за нитку й стрімко

Здіймається у вись. Услід — прибій мотузок

Опуститься нервово вниз.  Химерне військо

Їх мовчки ділить — і спливає, мовби смуток

З осяйного обличчя, прямо в рай. Хвилини

В безмовності минають, здрібнюючи групу

Однакових чужинців край царин. Драбини

Неждано зринуть вгору, щойно дивну купу

Вдається підібрати в простір — на стежинку,

Яка веде до Бога. Шпарко шторм замовкне,

І враз священний посланець напне веселку:

Прокляті душі віднайшли спочин загробний.