Глава 5 Копиця сіна

Андрій, знову поринув у загадкову порожнечу, втім цього разу він не падав, а радше навпаки. Козак, Чуб немов куля, випущена з пістоля із шаленою силою нісся вгору, долаючи незвіданий шлях, неначе пролітав широким кам'яним димарем.

У кінці незвичного тунелю, раптово з'явилася небесна блакить і Чуб з криком вилетів з труби, ніби із гармати.

Легкий вітерець, поволі гнав небом білі хмарини. Андрій розплющив очі, побачивши вгорі знайомих «небесних мандрівників» із якими нещодавно волів зірватися у далекий світ незнаних пригод. 

Вдихнувши на повні груди, Чуб відчув дивний запах озерної води, почувши знайомий голос Матвія, зауваживши, що сидить поруч із ним, притулившись спиною до копиці сіна.

— Люди кажуть, Горпина, будинок якої стоїть на краю села, відьма! На вигляд наче, як усі, — гомонів Матвій та Андрій його не слухав, почавши стурбовано вдивлятись у бік грунтової дороги, ніби чекаючи на когось.

З-за повороту з'явився старий, що спираючись на палицю неквапливо йшов у напрямку Чуба.

— Доброго здоров'я, добрим людям! — лунав знайомий голос.

— І вам, дідусю горя не знати, — відказав Матвій.

— А не підкажете, соколики, чи вийду цією стежкою до «Вишеньок»? — мовив дід.

— Можна й дорогою звісно та через бір швидше буде, — розпочав було Матвій.

— Краще дорогою, батько, — перервав друга, Андрій. — В мене тітка у Вишеньках, сто років її не бачив. Я проведу, — додав Чуб, спіймавши на собі загадкову усмішку старого подорожнього. 

От і не вір після цього байкам…