Глава 4 Хибний шлях

Нишком підкрався, Чуб до вікна і знову на двір визирає. Дивиться, Андрій й очам своїм не вірить! Обережно продирається між вікових дерев постать, але не звичайна! 

Неначе і до людини подібна, а на два зрости вище буде. Ноги міцні, руки майже до землі позвисали. Волосся довге, скуйовджене, а у сивій бороді залишки гілок та шишок заплутались. Дивиться, велетень своїми широчезними, круглими очима, аж рота відкрив, ніби шукає поглядом когось. Е ні… такого рогачем не візьмеш. Без гармати й потикатися годі, міркує Чуб, а сам швиденько під стіл, що попід вікном залазить. Причаївся, спиною у тверду стіну вперся, чекає.

Важкі кроки знадвору долинають, аж раптом стихло усе, лише будинок здається хитнувся трохи, ніби, як навалився хтось.

Підвів Андрій очі догори, на краєчок вікна споглядає, а у шибку в цей час велетенська голова зазирає. Спиною відчуває Чуб, як велетень до будинку прилинув, до кімнати вдивляється, а від подиху його, аж вікно неначе інеєм вкрилося.

Здоровецький, по лісі блукає… Та це ж Лісовик, допетрав Андрій! Почав, Чуб перебирати у пам'яті оповідки, яких чув багато, а сам вигляд робив, що не цікаві вони йому. По-різному казали за Лісовика… Хтось, буцімто, що й неприємностей від нього отримати можна, а більшість - мовляв, як природі не шкодити, то й не зачепить, ба більше, допоможе, коли лісові користь приносити.

Та я ж із малих літ до краси української не байдужий! У всьому вбачаю її! І сонцю й зіркам радий! А ліс, то взагалі пристрасть моя була до сьогодні…

Може не по мене прийшов, а упиря шукає? Що, як то кровопивця лісові шкодив? У будь-якому разі, спілкуватися з Лісовиком, Чуб бажання не мав.

Сидить Андрій під столом, зверху над ним голова, що за вікно більша, до хати зазирає. На підлозі, навпроти, Упир з кілком у серці завмер, пикою додолу вперся, а у печі Домовик… Оце вляпався, то вляпався! Сидів би зараз у шинку та й горя не знав... 

Наступної миті, ніби дихати легше стало. Зникла велетенська голова і від стіни щось неначе відлягло. Почулися важкі кроки та шелест гілля, а потім стихло все.

Посидів Чуб ще трохи, а потім обережно з під стола виліз. У вікно, зирк… Немає поруч з хатою нікого. Подякував Андрій, Богові, що так все минулося і поквапився залишити дивну хатину.

На зоряному небі вже й місяць з'явився та не має часу красою милуватися, вибратися з лісу потрібно.

Відійшов, Чуб якомога далі від хати, коли бачить, попереду вузька дорога! Зрадів, Андрій, як є стежина, то виведе кудись. Поквапився, козак рушити лісовим шляхом, аж раптом бачить, чоловік старий у довгій білій одежині, посеред дороги завмер. Волосся довге й сиве, ще й борода. Мабуть, босою ногою між корінням застряг, смикається бідолаха, а вибратись не може.

Е ні! Думає собі, Чуб. Я тобі зараз допоможу, а ти мене за горлянку вхопиш і пам'ятай, як звали. І що його робити… Назад вертати, коли врешті дорогу знайшов - безглуздо. Оминути старого, ніби й не помітив його, то це не по-людськи буде, а якби сам на його місці опинився. Та й дід наче більш менш на людину подібний, лишень борода трохи голками та дрібним листям припала. Може порадить сивоволосий, як з лісу швидше чкурнути.

Підійшов, Чуб до старого, зупинився.

— Не бійся, діду! Зараз спробуємо зарадити твоїй халепі, — після цих слів, Чуб поклав на землю рогач, спробувавши розтягнути підступне коріння, що міцно оповило ногу старого.

Доклавши чималих зусиль, Андрій врешті спромігся звільнити подорожнього з цупких лісових «обіймів».

Старий із вдячністю поглянув на Чуба, злегка посміхаючись, запримітивши поруч з козаком рогач.

— Пироги печу! — анітрохи не знітившись, відповів Андрій, підіймаючи з землі свою «зброю». — Ти підкажи мені, добрий чоловіче, як мені з цього лісу на великий шлях вийти? Заблукав я зовсім…

А старий лише посміхається. Хотів вже, Чуб залишити діда, зрозумівши, що порад від нього чекати годі, як раптом побачив у його долонях невеличку срібну дудку. Старий посміхається, а дудку Андрієві простягає.

— Не до співів мені зараз, діду, — з відчаєм зітхнув Чуб. — Ти краще шлях мені вірний покажи, бачу ж по очах, що знаєш цей ліс, але мовчиш, ніби води до рота набрав.

Мовчить старий, лише дудку у відкритих долонях тримає.

— Гаразд, спасибі й на тому, — щиро відповів Андрій, приймаючи дивний подарунок.

Подивився, Чуб на дудку - гарна, а як очі знову підвів, діда вже й слід охолов, зник ніби й не було.

«Дожився, козак… Замість шаблі та пістоля, рогач і дудка. Залишилося ще собаку осідлати й можна художника кликати», промайнуло в голові Чуба, втім роздуми ці тривали недовго. Поглянув, Андрій у бік лісової стежини й здалося йому, подорожній іде з лляною торбою на плечі. Невже той самий дід, який за шлях до села запитував?! 

Наважився таки через ліс піти. Якщо розповідав, що колись ходив цими стежками, то і як вибратися із нетрів знає!

Підхопився, Чуб і чимдуж побіг за дідом. Неначе й швидко біжить, а наздогнати - дзуськи. Зачепився, Андрій за дубове коріння, впустив рогача, але встиг запримітити, куди старий звернув.

Підвів, Чуб очі, як раптом бачить на місці де щойно діда бачив - дівчина стоїть! У довгу білу сукню одягнена, волосся чорне, нижче грудей сягає. Дивиться і посміхається до Андрія.

Не мав, Чуб нічого поганого до молодиць та зараз про них й думати забув. А дівчина поволі до галявини задкує, ніби кличе Андрія за нею піти. Сама іде, втім спиною не повертається.

Так і перечепитися не довго! Та й взагалі мені дід потрібен, а в лісових диваків шляху питати справа марна, думає собі Чуб.

Посміхалась красуня до Андрія, аж раптом зникла… Дивина та й годі.

Озирнувся козак, як бачить, кароока двох подруг із собою привела. Вродливі усі та щось не так з ними. Посміхаються, а самі потроху до Чуба сунуть.

Згадав Андрій старі оповідки. Що ж ви красуні спиною не повертаєтесь? Краса жіноча, вона скрізь. А найбільша та, що у душі криється! Невже підступні, Нявки до пастки заманили?! Е ні! Так просто я вам не дамся!